Окружний ОУН-УПА "Орест сторінка 3

   Іван монастир знав добре, бо вже від п'яти років мама і тато брали його за руки і на Спаса йшли через гори і батьківське село Тарнаву до Кляштора. В час храмового свята там не тільки була Архиєрейська відправа, а й мандрівні циркачі, і краму можна було накупити різного.
   Отець-ігумен зустрів їх доброзичливо, стримано і сказав: "То ось який Ваш синок". Іван в свої 14 років ростом досягнув батька, а худий був, як шило. Батько зразу поспішив пояснити: "Ви, отче, не дивіться, що він таких худий. Він ніколи не хворів, та й ніхто із його ровесників його ще не переміг. Він такий чіпкий, що як за що вхопиться, то не відпустить. За нашою хатою, за рікою є ліс "Бучина". Там, у тому лісі є багато дуже солодких черешень, і високих - по 20-30 метрів Та ніхто із хлопців так скоро і високо не вилізе на черешню, як він" - похвалився тато і самому стало стидно за свою невитримку - хвальбу. Ігумен щось думав, але ні один мускул на його лиці не зрадив думки. Сказав до батька: "Ви йдіть до нашої церкви помоліться або сядьте під стіну на лавку". А сам повів сина в приміщення монастиря, взявши від батька свідоцтво про закінчення семи класів Хирівської школи. В свідоцтві всі оцінки були відмінні, і це вселяло довіру ігумена до того худого хлопця. Десь через годину отець-ігумен вийшов сам і пояснив: "Хлопець від нині залишиться в монастирі. За два тижні почнеться навчання і Ви з жінкою можете прийти на молитву і посвячення новинів" - продовжив розмову ігумен.
   Залишивши сина в монастирі, поїхав конячиною назад додому. По дорозі всякі думки пхалися в голову, але найприємнішою для серця була та, що час у шість років спливе скоро, і син стане отцем, а, може, ще й на якійсь близькій парохії буде робити. Хоч і за сином було жаль. Любив його найперше за бистрий розум і веселу вдачу, яка часто переходила дозволене.
   Першими словами жінки, як приїхав додому, було: "А де Іван?". "Як де? Залишив у монастирі вчитися, - відповів той, - не плач, не журися, Марійко, через два тижні підемо на посвяту його в учні". Тих два тижні для обох стали цілим роком. Коли прийшов час, через гори пішли в монастир, а дорога їм видалася коротшою і не такою тяжкою. Прийшли, як їм здалося, скоро. Воротоа в монастир були вже відкриті, почали роздивлятися по всіх сторонах за сином. В скорому часі побачили Івана, який поволі йшов до них. Привітався: "Слава Ісусу Христу". Батьки відповіли святим словом і, ніби чужі, добру хвилину між собою мовчали. Першою мовчанку порушила мама.
- Як ти почуваєш себе тут?
- Та так собі, - буркнув син.
- Їсти не хочеш?
- Та ні, їсти тут дають сито і одягають добре, хіба брак товаришів.
- То як то брак товаришів, коли тут так багато хлопців?
- Хлопці є, але розмовляють між собою дуже мало, а реготу і крику тут ніколи не чути.

 

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24