Молодість, віддана служінню України (спогади підпільниці ОУН з 1941 року) сторінка 6

   Для дальшої роботи я повинна була зв'язатися з окружною сітки "Оришкою". Її я знайшла в селі Монастирець Старосамбірського повіту. Від неї я дізналася, що курінь "Рена" ще скоріше повернувся в ці терени, і на лісничівці між Спринею і Долішнім Лужком була зустріч із окружним проводом, де відбувся бій з більшовиками. Тут було ранено кілька повстанців із сотні "Байди", а окружний провідник військової сітки "Роман" з того часу безслідно зник.
   За недовгий час я прийшла на свої терени, а перед тим тут пройшла "червона мітла", і дальше продовжувалися гоніння.
   Був гарний сонячний день, я стояла на вершині гори, з якої видно засніжені зелені гори і село Плоске зі своєю "гетьманською" дорогою, яка вилася з-під гори на вершину, на якій я стояла. Тут же під горою було кілька хат, де мене особисто знали. І я рішила піти сама, без зв'язкового. Я така була щаслива, що вже вернулась, неначе до себе, додому. При дорозі стояв хрест. Я звернулася до нього: "О Боже, щиро дякую Тобі, що Ти дозволив мені вернутися сюди! Яка я вдячна Тобі, Тобі, о Боже!" Ці слова випливали з самого серця. В мене була полева сумка і чомусь зняла з голови хустку, завернула сумку, сама не знаю, чому я це робила. Було так тихо, спокійно, ясно, сонячно. Дорога вела попід гору і ховалася між домами збоку, праворуч з дороги вела стежка до гори, до першої хати, де мене добре знали. Вагаючись, куди йти, чи стежкою, чи дорогою вниз, я кілька кроків пішла вниз по дорозі, почала підніматися стежкою догори. В цю мить побачила, що по дорозі йдуть військові у два ряди і задумалась: наші чи більшовики? А я спокійно йду своєю дорогою. Мене побачили і почали кричати, щоб я спинилася, і навіть два вояки почали підніматися догори. Я встигла добігти до стодоли першої хати, там кинула сумку і побігла до останньої хати. Я і до тепер пам'ятаю, що допоміг мені Всевишній не потрапити тоді в руки катам. На горі стояла хата, де були наші хлопці. Вони все це бачили: "Які Ви щасливі! Які Ви щасливі!" - говорили мені. Я й справді була щаслива, бо зі мною був Бог. Звідси по завданню УПА ми рушили через гори в напрямок села Бандрів Устріцького району. Бандрів за дійсності більшовицької досить довгий час добре тримався. Більшовики ніяк не могли про нього чогось реального дізнатися, а в селі в той час проходила організаційна і вишкільна праця в УПА. Робилося це так: на вигідних деревах або на горбах стояли далеко від села невидимі стежі, і як десь далеко появлялися більшовики, малі хлопчаки або навіть жінки на конях гнали по селі і кричали: "Більшовики!" В ту ж мить в селі всі ховалися у визначене місце. 

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10