Молодість, віддана служінню України (спогади підпільниці ОУН з 1941 року) сторінка 8

Ми зрозуміли, що цей мир є початком нашої неволі, і її нікому не минути, хто потрапив у їхні кігті. Головне те, що я нікого не знала. Дівчина, з якою мене арештували, скоро вернулася додому. А тих, кого я знала, були в далеких рейдах або загинули геройською смертю.
   26 травня 1945 року фірами арештованих повезли в Самбір в тюрму. Вона була наповнена народом, на підлозі одна біля одної лежали чи стояли або сиділи дівчата; чекали засуду.
   І 9 липня 1945 року Воєнним трибуналом (трійкою) за КК УРСР по ст. 54-1-а, 54-11 засудили мене на 18 літ позбавлення волі і 5 літ політичних прав. Після суду відправили у пивницю, і там я побачила Чаплик Марійку "Богуславку" і інших знайомих. З часом нас вивезли на пересилку до Львова, а звідти в серпні великим ешелоном у Воркуту. Везли у товарних вагонах, хто що мав - стелив на дошки, і так їхали. Кожний був зайнятий своїми думками. Це був жах, з лісової волі опинитися в такому смороді. Наші думки постійно були прикуті до України, а з серця виривалася пісня, яка будила живі спомини про рожеві юнацькі мрії, які не встигли розвинутися і розцвісти, бо жорстока московська нога потоптала їх. А свідомість підказувала нам: маємо бути сильні, нас не зламає ніщо. В такі хвилини ми згадували слова Лесі Українки: "Гетьте, думи, ви хмари осінні..." Як ми сильно відчували в серцях любов до України, її подих.
   Піднімалися до вікна вагону, щоб побачити світ. Їхали ми через Україну. Зелень переливається через край, будиночки охайні, чепурні, огороджені. В селі видно дбайливу добру руку господаря. Дальше краєвиди міняються, вже минувся рай - Україна, зникли сади. Почалися темні, похмурі хати без огорожі і без єдиного дерева. Кругом хат кропива, будяки ростом людини, інше хабаззя. Так пусто, сумно і сіро, віє чужиною. Далі почалася тайга, яка безконечно тягнулася по обидві сторони залізної дороги. Поступово тайга почала рідшати, і накінець безлісі простори. Доїхали до Печори, а там дальше здалося, що їдемо на кінець світу. Почалася безколірна, сіра тундра. До Воркути ми доїхали, оточені всюди снігом. У вагонах до бруду і голоду додався ще холод.
   Вивівши нас з вагонів, повели на пересилку. По дорозі на пересилку ми побачили на білім снігу чорні прямокутники або квадрати, що ніби пливли між білими снігами і небом. 

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10