Збережена вірність нації (спогади політв’язня Івана Сича) сторінка 5

   Я коротко постараюся описати один їхній кагебістський спосіб мордування, який я витримав на собі. Посадили мене на лаву під стіну, на стіні прибита гума, з двох сторін стають два звірі-кагебісти і б'ють в лице раз за разом по черзі, а голова, як м'яч, відбивається від стіни-гуми. Гума дає можливість кагебістам, щоб жертва довше притрималася при пам'яті. І так б'ють, поки людина зберігає пам'ять. Після того майже мертвого волоком заволікли мене до камери, а в'язні, які там були, приводили мене до пам'яті. Як я вже писав, по цій справі нас проходило шість чоловік - п'ять мужчин і одна жінка: я, Сич Іван, Матвій Василь, Гис Микола, син нашого священика Колодій Орест, Зварич Василь і його дочка Зварич Марія. Арештували спочатку Зварич Марію, вона була станичною. Бійкою, підступом і брехнею її підійшли, і вона в дечому призналася. А потім били, обіцяли і давали відпочити, знову били так, що з неї вибили все, що знала. І в такий спосіб вона потягнула за собою нас, чотирьох чоловік, і п'ятого батька. Вона ставала нам усім на очну ставку. Я кажу до неї: "Маріє, чому ти так брешеш на мене, молодого хлопця, ти ж старша і повинна бути мудрішою". А вона каже мені: "Іван, я не могла більше терпіти і хочу, щоб тому всьому був кінець".
   Я її не вигороджую і не засуджую, але чисто по-людськи розумію, як людину, яка не була на своєму місці і в своїй ролі. Стаючи своєму батькові на очну ставку, вона була доведена до божевілля. По-людському її можна зрозуміти, бо хто там не був, той не може про це судити.
   Коли ми були засуджені і чекали відправки в Сибір, нас випустили якось із камери на прогулянку, одночасно випустили і жінок. Серед жінок батько впізнав Марію і крикнув, що вб'є її. І по сьогоднішній день вона несе свою вину. Минуло вже 50 років, а вона ще ні разу не була вдома, в своєму селі. Живе, а, може, вже й не живе, в Якутії, де поїхала до свїх рідних, які були вивезені разом з моїм татом.
   Моя родина була розбита на чотири частини. Я у Воркуті, тато з двома молодшими братами - в Якутії, мама у Магадані, а сестра - вдома. Вже пізніше поїхала до тата у Якутію.
   Хто може описати муки і страждання нашої родини з волі "старшого брата-визволителя", за яких батько проливав кров на фронті. В 1945 році я возив у Львів на пересилку мамі передачі, а вже у 1947 році я сам там опинився.  

1 2 3 4 5 6 7 8