Збережена вірність нації (спогади політв’язня Івана Сича) сторінка 6

Пізніше вся моя родина стогнала від сибірських морозів і снігів. Мої релігійні, патріотичні і працьовиті батьки стали тюремниками-каторжниками. За що? За те, що любили Україну і нас, дітей, того навчали? Чи не за те, що угро-фіно-татарська кров у перемішку з німецькою хотіла дощенту винищити нас, слов'ян? Ці криваві гібриди ще й називають себе "старшим братом".
   Хай "Бог розсудить Павла з Петром".
   На Львівській пересильній нас довго не тримали, сформували ешелон і повезли в бруді, голоді і в холоді в Челябінськ. Нас, п'ятеро, в моїй справі відправили разом і так разом ми довго трималися. В таборі свої порядки і закони. Ми зразу ж зорієнтувалися, будемо дружні - виживемо, в іншому випадку - смерть. Важка праця, недоїдання і холод були дошкульні, але то вже не були тюремні допити із страхітливими муками. Легше дихалося.
   І знову в таборі повстала переді мною стара проблема: як зберегти себе людиною-патріотом. Не скореним рабом, а борцем. На той час старі рани позаживали, біль вщух, хоч обличчя і по сьогоднішній час залишилося здеформованим. Довгого спокою в таборі я не зажив.Ми, політичні, мусили зорганізуватися в боротьбі із бандою злодіїв та цивільних вбивць. Постало питання вистояти, вижити і зберегти людську гідність. Також постійні конфлікти з табірним керівництвом проти рабської праці і побуту політв'язня. І за цей бунтівливий, непокірний характер, як покарання, мене відправляють у Воркуту. По дорозі у Воркуту я ще з одним другом зробили спробу втекти, вже на волі нас спіймали і сильно стортурували. Після цього я довго хворів. Трохи підлікувавши, мене запхали в шахту, а в шахті без умінь і знань ще важче. А до того ще й думки в голові не дають спокою: робимо на большевицьку державу, яка нас губить. Важка праця, голод, холод, рабське поводження з нами привело розумніших серед нас до думки про організацію підпільної політичної організації. Мене там швидко помітили і запропонували співпрацювати. Я знову повністю віддався виру боротьби. В шахті є різні ділянки: сухі і мокрі, тяжкі і легкі, а нас, українців-бандерівців, пхали, де найгірше. Тільки організація політв'язнів могла кинути клич до боротьби і її очолити. Це була справжня кривава боротьба за виживання і збереження. Адже тут, в гнилі, голоді і холоді, гинуло багато людей. І все-таки у важкій сутичці ми перемогли, хоча багато із нас було сильно побито і порізано ножами. Окрім великої моральної перемоги, життя стало трохи легше. Перемога нас окрилила і ми почали організовувати політичні страйки з вимогами: відкрити бараки, зняти з нас номери, дозволити переписку. З дозволу Москви з вишок по нас стали стріляти, були вбиті і ранені. Почалися слідства. 

1 2 3 4 5 6 7 8