Наші жертви не були даремними (спогади в'язня московських таборів Євгенії Товарницької) сторінка 6

 
  Колишні підпільниці і повстанці на заготівлі лісу в 
  Старому Марніно на Уралі. Третя зліва – Єва Товарницька. 1948 рік.

   На роботу ми ходили 4 кілометри. На сніданок давали баланду і 250 грамів хліба. Давали таку саму вечерю, якщо бригада зробила норму. Народ гинув, як мухи. І ніхто не хоронив. Зразу ж за табором викопали велику яму, в яку кидали труп, і присипували вапном, аж поки не наскидали повну яму. Влітку ходили в лаптях з лика, які плели нам хлопці, що по слабості не ходили на роботу. Ноги між пальцями так вигнивали, що було видно м'ясо. В таборах сиділи разом політичні і всякі злодюги і вбивці. 
Політичні завжди організовано виступали проти злодюг і вбивць. Таке пекло можливе було тільки в Радянському Союзі.
   Всіх галичанок легко можна було впізнати. Все найбільше чисті, обшиті, ввічливі. Більшість із них мала навіть вишивані блюзочки. В неділю на зрізаному пеньку відправляли Службу Божу. Всі інші дивилися на нас як на щось небесне. Ми їх вчили молитися і багато із них вернулося до нормального людського життя.
   Скоро мене відправили в новий, так званий оздоровчий табір у Тавдійський район, Азонку. Там знову нові злодії, які крок за кроком дивилися за політичними. Ранком я пішла за баландою і хлібом, тут на мене напав розтатуйований злодій, що хотів зубами вирвати хліб із руки та вхопив і палець. Тут були суджені хлопці з УПА, коли почули мій крик, то так його збили, що майже мертвого віднесли його до санітарної частини. 


 

1 2 3 4 5 6 7 8 9