Ходіння по большевицьких муках (спогади політв’язня Степанії Мазур) сторінка 3

Я часто з ним розмовляла про Україну, війну, часто читала книжечки, які він мені давав, а потім довго розмовляв про те, що там писалося. Мене це трохи дразнило і дивувало. Я часто думала, що хоче такий старший хлопець від мене. Дивувалася, злостилася сама на себе, але мовчала, бо не було причини звертати йому на щось увагу. Після досить довгих таких "залицянь" він запропонував мені вступити до молодіжної Організації Українських Націоналістів. Я зразу якби обімліла і заніміла. Не знала, що й сказати. Пропозиція мені дуже сподобалась, я відчула велику довіру і разом з тим і пошану. Я не могла повірити, що хтось і колись мені зможе щось таке запропонувати. Ми, молодь, в той час вже чули про героїчну сторінку боротьби ОУН проти Польщі. Знали добре історію Біласа і Данилишина, вбивство російського консула у Львові, суд над ОУН у Львові в 1936 році і вважали, що бути членом ОУН - це дуже велика довіра і відповідальність. Після кількох хвилин збентеженості я дала згоду. Тоді він дав мені кілька вказівок, порад і настанов. Ми розійшлися.
   Додому я не йшла, а летіла. Хотілося кожному сказати, хто я, але зразу пригадала настанову: нікому про це не говорити, навіть найріднішим. Було літо 1939 року і зразу ж мене включили до підпільної роботи зв'язковою. Війна Росії з Німеччиною насувалась невпинно, хоч вона почалася через два роки. Проте, в той час всі розуміли, що два скажені звірі не будуть сидіти на одній кістці, то було тільки питання часу. Я добре пам'ятаю, як в нашій хаті були сусіди, а серед них Андрій Потічний - "Стрик", "Співак", як над'їхали три радянські солдати, а дальші наші сусіди подарували їм букет жоржин. Солдат кинув квіти в фосу і сказав, що йому треба хліба. Їхали вони на дуже худих і брудних конях, а з них звисали подерті і обстьобані шинелі. На головах були будьонівки, а їх колір впізнати не можна було - такі були брудні і потерті до дір. Замість поводів із шкіри солдати керували кіньми, пов'язаними із кусків шнурів. "Стрик" тоді крикнув: "А Господи, що ж то за військо! Вони подібні на мародерів - розбійників!" Як зв'язкову мене тоді використовували досить рідко. "Стрик" залишив мені паролі, а сам кудись зник. Знаю, що після приходу "визволителів" своєї крамниці він більше не відкривав, ще через кілька років взнала, що він був у Німеччині. Звідти повернувся і працював у підпіллі десь на Устріцьких теренах. Потім був переведений на Закерзоння, а помер в 1975 році недалеко від Гданська, під прізвищем Василишин. Справжня інтенсивна підпільна робота для мене почалася після приходу німців. Я мала великий брак підпільної революційної боротьби і за спрямуванням повітового проводу мене вислали на вишкіл в село Старава на Стрийщині. 

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10