Ходіння по большевицьких муках (спогади політв’язня Степанії Мазур) сторінка 7

Я з їх дочкою лежала в ліжку, аж раптом в хату входить прикордонник Зеленков, побачивши мене, скрикнув: "Так вот ти гдє, мілая!" Вийшов із хати і в скорому часі прислав двох солдат мене сторожувати. Ми з "сестрою" встигли одягнутися, а мама каже: "Іди, Ольго, подій корову". Зайшла в стайню, а там були другі двері від потоку, я їх відкрила, скочила в потік і побігла вверх до лісу. Коли до хати зайшов Зеленков, спитав, де я, солдати показали йому на Ольгу. Він розізлився і почав верещати на солдатів. А за мною на той час вже слід застиг. Так я вже другий раз втікла від Зеленкова, хоч то був і не злий чоловік. Принаймні добре поводився на допитах. Ще довго я так бурлачила від села до села, подібна доля була і в моїх батьків. Час від часу я з ними зустрічалася.
   Аж нарешті, в 1947 році через повстанців і зв'язкових мені вдалося виїхати до Львова, поселитися в односельчанина Мідянко Осипа. Там мені виробили паспорт на прізвище Патичної і влаштували на роботу в дитячий садок N 32. Життя різко змінилося на добре. Люди не доїдали, а хто і голодував. Я працювала на кухні і мала їжі вдосталь. Тоді моя доля здалася для мене аж надто прихильною. В такій ситуації людина має властивість сильно розслаблюватися, ніби розмагнічуватися. Ми стаємо добрими і довірливими. В садку я зійшлася досить близько із дівчиною, також підпільницею. Часто говорили про боротьбу в підпіллі і долю нашого народу-мученика. Час проходив швидко. Якось випадково я зустріла її в місті з міліціонером, з яким вона дуже так гарно романсувала. Наступного дня на роботі я спитала її, хто є той міліціонер. Вона відповіла, що то її хлопець, і вона збирається за нього заміж. Я почала її попереджувати, що всякий, який в наш час служить в міліції, є ворогом України. Застерігала її від поганих наслідків. Це все їй дуже не сподобалося, чи як це можна ще пояснити, але мене 8 березня 1950 року арештувало Львівське НКВД. Хоч вона і не ставала мені довічно, але із ходу слідства зрозуміла, що то її робота. Важко собі уявити моральний стан наших людей. Як можна продати на такі муки людину, яка тобі не зробила нічого злого. Ми були подруги по ідеї і зброї, а тут, ні за цапову душу продати людину. Де логіка і найпростіша моральність? Горе нам, українському народові, що в нас вороги виховали таке глибоке почуття рабства. В нас нема почуття відповідальності за життя людини, її моральність. Чому так рідко і дуже мало ставимо перед собою питання, що ми відповімо Господу на страшному суді, чим себе будемо виправдовувати. Горе нам, горе! 

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10