Ходіння по большевицьких муках (спогади політв’язня Степанії Мазур) сторінка 8

   Привели мене на Лонцького і зразу почали слідство, яке вів капітан Гребішков. Слідство тягнулося цілий рік. Бувало і по два-три рази на добу. Найчастіше допитували вночі. На слідство мене перевозили зі Львова у Золочів, а із Золочева знову у Львів. І так кілька разів. Вони знали, що я перший раз була арештована в 1945 році. Втекла. Потім знову зловив мене Зеленков і знову втекла. Знали, що брат загинув в УПА. Їх дуже цікавило, що я робила цілих п'ять років. З ким мала зв'язки? Хто приписав і дав роботу у Львові? Де батьки і що роблять? Сотні інших питань. В ході слідства я щоразу, то більше переконувалася, що вони нічого не знають про моє членство в ОУН, роботу зв'язкової і станичної. Потічний Андрій в той час працював на теренах Закерзоння і зв'язкові Курівчак Ірина, Чаплик Марійка і Степанчак Ганна були в Сибірських таборах. Це, певно, мене врятувало. Я видумувала такі різні історії, що перевірка ніяких поганих результатів не давала. Вже пізніше я зрозуміла, що то не були мої вигадки, а плани Господа Бога. Документально, очною ставкою чи свідками мені не довели на фактах моєї участі в ОУН і УПА, в революційній боротьбі. 15 квітня 1951 року мені зачитали вирок Львівського трибуналу: двадцять п'ять років позбавлення волі в таборах особливого режиму, п'ятнадцять років позбавлення політичних прав. Я так і по сьогодні не розумію, за що вони дали мені це найстрогіше покарання. Нічого не довели і засудили, а в 1956 році повністю реабілітували.

   “ОДНА СИБІР НЕІСХОДИМА. А ТЮРМ! А ЛЮДУ... ЩО Й ЛІЧИТЬ!”

   28 квітня із тюрми вивели всіх людей (чоловіків, жінок, підлітків), напевно, більше тисячі людей. Хто з валізкою, торбою і мішком, бо рідні старались передати одяг, взуття і продукти. Хто що міг. Почали нас шикувати в колону, штовхали, обзивали, били.
   Всі старші пригадують собі кінофільми, де показували колони полонених, ото було щось подібне. Енкаведисти озброєні, по обох сторонах і через кожні п'ятнадцять, двадцять метрів великі вівчури, які дерлися схопити людей. І так через цілий Львів нас гнали на станцію до товарних поїздів. Люди заповнили вулиці і дивилися на нас з цікавістю. Були й такі, що плакали, або щось кричали на москалів. Завантаживши нас у товарні вагони, 29 квітня 1951 року повезли в Сибір. У вагонах тісно, сморід, бруд, люди чухаються, бо обсіли нас воші і блохи. 

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10