Вiчна Слава Героям УПА сторінка 27

      То ж через неї він влаштував мене на заочний відділ, а через рік історичний факультет перенесли в Львівський університет і вже там я закінчував навчання. Але вернемося до партійно-енкаведистської машини. Роман також закінчував Львівський університет, а після закінчення був скерований на роботу директором школи на Рівненщину. Минув час, він досягнув великого авторитету й становища господарсько-партійного керівника. Через декілька років його справу про брата-упіста розмотали енкаведисти при допомозі сексотів. З партії виключили, з авторитетної роботи зняли, в школі навіть не дозволили викладати історію в старших класах, хіба що в молодших. Ніхто не міг скритися. Безвідказно працювала кровава машина.

         Я постійно, день за днем, не ставлячи перед собою навіть таку мету, користуючись методом дедукції, аналізом і синтезом, логікою аналогізмів, вивчив відносини між людьми, знав про них майже все. Мені хіба бракувало знань міміки, як в школі глухо-німих, бо своїм сексотам вони давали деякі елементи рухів, щоб могли “своїх” попередити, хто як і кого нюхає, слухає. Ці рухи були в них елементарні й користувались ними як мавпи. Я був історик, й знав їх достатньо добре. Досконало вивчив всю систему партій: лівих, правих, центристів, крайно лівих і крайно правих. Знав всю цю структуру дуже досконало й не був сексотською мавпою. Мені деколи було смішно й я хотів таким “геніям” показати й сказати, як це треба робити. А вони всі вважали мене нетямущим, бо я завжди вдавав, що нічого цього не знаю. Мої удавані наївність та незнання робили свою велику справу для мене, бо ніхто з нічим не скривався, думаючи, що я нічого не знаю. Вони дозволяли собі навіть півтоном говорити, а я багато речей чув навіть на віддалі. Я добре знав у селах Велика Сушиця та Буньковичі всіх “цікавих”, як казали в Римі, а в нас – “шістками” або офіційно – сексотами. За їх “цікавість” я поділяв їх на три групи. Чого я тільки не чув і не знав! Але всяка медаль (справа), як і справа (медаль), має дві сторони: добру й злу. Те, що я чув і знав, з чого міг робити висновки про багатьох, було ніби доброю стороною медалі. А ось кількість людей, які діяли в тих умовних групах “цікавих”, лякала мене, й вона все більше й більше зростала. Особливо це сталося, коли в 1954-1956 роках повернулися всі вивезені в Сибір на поселення наші люди. Мене зацікавила така обстановка (ситуація?). Колишні активісти-підпільники, стійкі морально колись родичі умістів часто-густо спілкувалися за чаркою горілки, весело сміючись із людьми, які належали до активних сексотів. Я навіть ніколи до таких людей не підходив. Це мене шокувало, вражало. Якось я почав розмову з таким поселенцем, який там навчився пити горілочку, як воду. Питаю: “Що ти маєш спільного з такими людьми? Ти добре знаєш, що на вимогу таких людей вашу родину вислали в Сибір”. “Та це було давно”, - відповідає він. Я позвав його додому, поставив горілки й почав наливати в чарку.

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69