Вiчна Слава Героям УПА сторінка 43

 

Збираючи дані про повстанців і підпільників для партизанського мартирологу Нижанковицького, Добромильського та Хирівського районів, провівши опитування майже тисячі людей, мені вдалося знайти серед багатьох повстанців десь до тридцяти осіб, подібних за характером, революційною спрямованістю, стійкістю до Миколи “Бистрого”. На таких людях трималася вся національно-визвольна боротьба проти москалів, німців та поляків. Їх зарядженість на боротьбу з ворогом була стовідсотковою.

       Пукач Михайло, син Стефана й Марії, з 1921 року народження. Останній за віком із дітей, які приїхали в Смеречину зі США. Це була особливо колоритна фігура в роді Пукача. Брат Стефан каже, що його життя було особливо складним. В його голові часто зароджувалися різноманітні думки, які він в абсолютній більшості реалізовував. Ось одна з таких цікавих історій. Вже почалася війна. Якось до Пукачів на подвір’я прийшов голова сільської ради Гулич -  неграмотний комуніст, з енкаведистами. Гулич наказав запрягати коні, й коли коні були запряжені, сів з енкаведистами на віз і, керуючи кіньми, поїхав у Терло. Там Михайлу сказали, що коні відправили в Хирівську військову частину. Щоб не повертатися ще раз до Гулича, який виявився дуже поганою людиною для людей, всіляко вислуговуючись перед москалями, був ними замордований перед їх відступом. А також той голова, що був перед ним, - жид Йосько Загельман у 1940 році був викликаний в керівництво НКВД і більше про нього ніхто не чув. Так вони завжди робили зі своїми запопадливими слугами. Але вернемося до Михайла. Прийшовши з Терла, він заявив татові: “Я йду в Хирів і все дізнаюся про наші коні й викраду їх” . Тато просив його, молив, щоб не йшов, бо москалі там його вб’ють. Він не послухав. Через ліс і гори, через Сушицю пішов у Хирів. У військовій частині було багато знайомих солдатів, бо до війни москалі не мішали людей з різних республік і країв, а служили вони в своїй місцевості. Тож від них він дізнався, що їхніми кіньми повезли амуніцію на фронт за Устріки й Сянік. У голові швидко визріває думка йти на зустріч з кіньми. Дорогою повертає в село Лопушницю до стрика Івана й там просить йому допомогти. Стрико дає згоду й разом йдуть дорогою до Терлівської церкви, де є дуже крутий поворот і в лозах чекають коней. Недовго чекаючи, Михайло крикнув: “Стрико, наші коні ідуть!” Сміливим відчайдухам і Бог допомагає. Не доїхавши до них декілька десятків метрів, раптово надлетіли німецькі літаки й почали бомбити, з кулеметів розстрілювати кінний обоз. Той фірман-солдат, який керував їхніми кіньми, повернув під міст, що йшов на Терло. Вони побігли за ним, а там впізнали хлопця з Терла, що керував кіньми. Просили його віддати коні. Він боявся, а вони йому пояснили: “Подивися, скільки там побито коней і солдатів, сідай на іншу фіру й втікай у Хирів. Тобі повірять”. Той так і зробив. Михайло зі стриком відчепили коні від фіри, сіли на них і поїхали в ліс через корчі, а було це не більше ста метрів. У лісі коней вивели на високу гору й поїхали лісом поміж корчі в горішнє село. Там почекали ніч, опустилися в долину села й вже потоком, що пливе зі Смеречини, поїхали в село. Радості родичів не було меж, коли вони побачили своїх коней. Чи сьогодні знайшовся б хоч один син, аби так вчинити? Чи пішов би сьогодні хоч один стрико під кулі за чужими кіньми? Ось такі були в нас люди. Куди вони поділися? Всіх знищила Росія.

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69