Версальський договір 1919

    Договір, що офіційно завершив Першу світову війну. Підписаний 28 червня 1919 у Версалі (Франція) Сполученими Штатами Америки, Великобританією, Францією, Італією і Японією, а також Бельгією, Болівією, Бразилією, Кубою, Еквадором, Грецією, Гватемалою, Гаїті, Хіджазом, Гондурасом, Ліберією, Нікарагуа, Панамою, Перу, Польщею, Португалією, Румунією, Сербо-Хорвато-Словенською державою, Сіамом, Чехії й Уругваєм, з одного боку, і Німеччини, що капітулювала, – з іншого. Умови договору були вироблені після тривалих секретних нарад на Паризькій мирній конференції 1919-1920. Договір набутив чинності 10 січня 1920 після ратифікації його Німеччиною й чотирма головними союзними державами – Великобританією, Францією, Італією і Японією. Сенат США відмовився ратифікувати Версальський договір через небажання США зв’язувати себе участю в Лізі Націй. Замість цього США уклали з Німеччиною в серпні 1921 особливий договір, майже ідентичний Версальському, але не містив статей про Лігу Націй. За Версальським договором Німеччина повертала Франції Ельзас-Лотарингію (у границях 1870); Бельгії – округу Мальмеди й Ейпен, а також так звану нейтральну й пруську частини Морені; Польщі – Познань, частини Помор’я й інші території західної Пруссії; місто Данциг і його округ було оголошено “вільним містом”; місто Мемель (Клайпеда) переданий у ведення держав-переможниць (у лютому 1923 приєднаний до Литви). У результаті плебісциту частина Шлезвига в 1920 перейшла до Данії, частина Сілезії в 1921 – до Польщі, до Чехії відійшла невелика ділянка території Сілезіїї. Саар переходив на 15 років під управління Ліги Націй. Вугільні шахти Саару були передані у власність Франції. За Версальським договором Німеччина визнавала й зобов’язувалася строго дотримувати незалежності Австрії, Польщі й Чехії. Німецька частина лівобережжя Рейну й смуга правого берега шириною в 50 км підлягала демілітаризації. Німеччина втрачала всі свої колоній, які пізніше були поділені між головними державами переможницями. За умовами Версальського договору збройні сили Німеччини обмежувалися 100-тисячною сухопутною армією; обов’язкова військова служба скасовувалася, основна частина збереженого військово-морського флоту підлягала передачі переможцям. Німеччина зобов’язувалася відшкодувати у формі репарацій збитки, понесені урядами й окремими громадянами країн Антанти в результаті воєнних дій. Згідно ст. 116 Німеччина визнавала “…незалежність всіх територій, що входили до складу колишньої Російської імперії до 1-го серпня 1914 року”, а також скасування Брестського миру 1918 і всіх інших договорів, ув’язнених нею з радянським урядом. Розміри й умови репараційних платежів неодноразово переглядалися. США надавала німецьким монополіям величезні позики (згідно плану Дауеса і Юнга). В 1931 Німеччині був наданий мораторій, після чого виплата репараційних платежів була припинена. Невдоволення німецького населення умовами Версальського договору було використано Гітлером і нацистами з метою створення масової бази для своєї партії. У березні 1935 Гітлер ввів загальну військову повинність, чим порушив військові статті договору. У червні 1935 була укладена Англо-німецька морська угода, яка виявилася двостороннім порушенням Версальського договору. Захоплення Німеччиною Австрії (1938), Чехії (1938-39), Клайпеди (1939) і її напад на Польщу (1 вересня 1939) фактично означали остаточну ліквідацію Версальського договору.