Україна і Брестський мир

Автор: Валерій СОЛДАТЕНКО (член-кореспондент НАН України)

26 січня — 1 лютого 2008.

 

 

Делегація УНР перед від’їздом до Брест-Литовська на мирні переговори. Січень 1918 р., Львів
 

   В московському видавництві «Европа» вийшла книжка відомої дослідниці Ірини Міхутіної «Украинский Брестский мир. Путь выхода России из Первой мировой войны и анатомия конфликта между Совнаркомом РСФСР и правительством Украинской Центральной Рады». Збіг із відзначенням 90-річчя подій революційної доби (а разом з тим і від часу перших кроків української дипломатії), мабуть, не випадковий. Однак не менш важливим є те, що, незалежно від ювілейного забарвлення, феномен Бреста, поведінка української делегації, сутність ухвалених рішень залишаються надзвичайно цікавим матеріалом і для російських, і для українських істориків. У чомусь їхні погляди подібні, проте в багатьох підходах і оцінках є чимало й відмінного, суперечливого, що зайвий раз свідчить про актуальність, суспільну значущість уроків минулого досвіду, а відтак зумовлює потребу в додаткових зусиллях щодо їх відтворення й тлумачення.

   Сталося так, що з перших днів свого існування Українська Народна Республіка (УНР) потрапила в епіцентр світової політики, стала одним із найпривабливіших об’єктів міжнародної дипломатії. Підвищений інтерес до України виявляли не лише країни Антанти, а й Четверного союзу. Розпочавши в Брест-Ли­тов­ську переговори з Радянсь­кою Росією, Німеччина та Авст­ро-Угорщина пильно стежили за розвитком подій у національних регіонах свого партнера. Протидія встановленню там влади рад, факти конфронтації з петроградським урядом послугували підставою для того, щоб спробувати обмежити прерогативи російської делегації, змусити її погодитися представляти не всю дер­жаву в колишніх імперських рамках, а «виключивши» з неї Польщу, Україну, Білорусію та Прибалтику.

 

   Частково це випливало з давніх стратегічних замірів Німеччи­ни та Австро-Угорщини розв’язати світову війну, а частково з оцінки ситуації в Росії, яка уявлялася критичною, сприятливою для тиску на Раду Народних Комісарів (РНК). Однак представники Радянської Росії на переговорах, рахуючись із реальним фактом відроджуваної польської державності, згоджувалися на вилучення з-під свого впливу і, відповідно, кола обстоюваних інтересів, тільки однієї Польщі.

 

    Під час Брест-Литовських мирних переговорів, січень 1918 р.

 

   Тоді країни центральноєвропейських держав звернулися безпосередньо до керівництва нових національно-державних і територіально-адміністративних утворень на теренах Росії, у тому числі й УНР, з пропозицією надіслати своїх представників для участі в Брестській конференції. Попри те що Центральна Рада і Генеральний Секретаріат, які на той час неодноразово вже заявляли про намір здійснювати міжнародні відносини самостійно, а не через посередництво Радянської Росії (начебто сигналізуючи про готовність узяти участь і в мирній конференції), позитивно відреагували на ініціативи, що виходили з Бреста, остаточне рішення далося нелегко. Зокрема усвідомлювалося, що для повноцінної участі в переговорах треба мати не лише формальну, а й юридичну державну самостійність. Нездоланна ж інерція політичного мислення, незнищенна віра в федералістичні ідеали не давали змоги зважитися на рішучий крок. Жевріла надія й на замирення з більшовиками, з РНК — адже двостороння дипломатична активність щодо подолання українсько-російського конфлікту не знижувалася. Водночас бентежило те, що центральноєвропейські дер­жави також добре розуміли складність ситуації і з перших же контактів почали тиснути на Київ із тим, щоб він офіційно проголосив самостійність УНР. Спочатку це викликало опір частини українського проводу. Так, на засіданні Генерального Секретаріату 26 грудня 1917р. О. Шуль­гін, який лише трьома днями раніше очолив закордонне відом­ство, говорив, що «незалежність нам підсовують німці і тому її не треба оповіщати», пропонував «помиритися з більшовиками». А прибічникам негайного проголошення самостійності генеральний секретар відповідав: «...Німці признають незалежність України, але за це виторгують собі всі економічні впливи. З німецького боку насувається на нас велика небезпека. Треба спертися на всі живі сили Росії — нові республіки. Самостійність настрою мас не підніме і армії нам не утворить. А одночасно прийдеться вести дужчу війну з Росією; в цій війні треба буде опертися на Германію, на її військову силу, а в результаті Україна буде окупована Германією...».

Отже, принаймні частина лідерів Української революції, а серед них і голова Генерального Секретаріату — В. Винниченко (та й певною мірою голова Центральної Ради М. Грушевсь­кий) були реалістами. І якщо вони робили відповідальний вибір, то це зовсім не означає, що вони були впевнені у правильності здійснюваних кроків, але альтернативи не знаходили чи не могли її реалізувати.

   Неважко було передбачити, що можливостей для маневрів на переговорах делегація УНР матиме небагато. Та й відповідних кандидатів до делегації в силу різ­них причин (цілковитої відсутнос­ті дипломатів бодай з якимось фаховим досвідом, необхідною освітою) знайти було неможливо. Тому на переговори було відправлено переважно доволі молодих людей: В. Голубо­вичу (голові делегації) було 32 роки, М. Ле­вицькому — 37, М.Любинському — 26, М. Полозу (Полозову) — 27, Є. Севрюку — 24 роки. Не дивно, що, попри всі їхні потенційні особисті риси, на момент Брестської конференції, вони об’єктивно були неготові до прямого зіткнення, жорсткого протиборства з грандами європейської дипломатії.

   З першого ж дня участі посланців УНР у Брестських переговорах виникли ускладнення. Якщо Л. Троцький відразу ж, 28 грудня 1917 р., заявив, що російське представництво «не бачить жодної перешкоди до участі української делегації» в мирних переговорах, то західні дипломати розпочали дискусію щодо статусу репрезентантів Києва — чи є їхня делегація самостійною, чи прибула у складі радянської. Однак коли Л. Троцький дізнався, що поза офіційними засіданнями відбуваються таємні контакти українців із німцями та австріяками, він почав інтенсивні консультації по прямому дроту з Петроградом щодо необхідності скорегувати ним же офіційно заявлену позицію. Об’єктивно цього вимагало і рішення Народного Секретаріату УСРР про направлення до Бреста Ю. Медведєва, В. Затонського і В. Шахрая, які мали представляти Україну на переговорах у складі єдиної російської делегації. Оскільки ж Л. Троцький, відомий своєю схиль­ністю до інтриганства, вів власну гру, по суті ігноруючи урядові інструкції, В. Ленін і Й. Сталін викликали його до Петрограда. Заяву Л. Троцького про необхідність зробити паузу в роботі конференції охоче підтримали представники інших делегацій — у всіх на той час нагромадилося чимало питань для погодження з власними урядами.

   В особливій нагоді така перерва стала й українській делегації. Річ у тому, що в процесі переговорів дедалі жорсткіше проявлялася, так би мовити, «протокольна» позиція країн Четвер­ного союзу: вони не згоджувались укладати договір з утворенням, яке мало дуже розмитий статус і неясні перспективи — ввійде воно чи не ввійде до неіснуючої на той момент федерації, чи досягне самостійності тощо. І це не було лише дотриманням формальностей. Німеччина та Австро-Угорщина поводилися дуже прагматично: вони намагалися створити найсприятливіші умови «для досягнення власних інтересів, передусім матеріальних, на «законних підставах». Дивилися вони й у майбутнє, прагнучи наперед забезпечити вигоди свого міжнародного становища в повоєнній Європі.

   Досвідчені дипломати в даному разі відкидали специфічний для міжнародного діалогу стиль і вимагали розв’язати питання про самостійність України. Так, німецький генерал М.Гофман «казав українським делегатам, що коли вони хочуть мати формальне право заключити мир незалежно від того, чи заключить його Совітська Росія, то український уряд мусить формально проголосити повну самостійність Української Республіки».

   Не випадково, між доповіддю делегації в Малій Раді та остаточним рішенням про необхідність Четвертого Універсалу був прямий логічний зв’язок (хоча вичерпувати проблему державницького статусу України на підставі дії лише одного чинника не варто — вона була значно багатоаспектнішою і складнішою). У тому ж ключі — нагальної потреби вести незалежну, самостійну зовнішню політику — витримана й «Відозва Генерального Се­к­ретаріату до народу України про мирні переговори» від 8 січня 1918 року. Завданням негайно укласти мирний договір (як першорядним аргументом) мотивував необхідність ухвалити Універ­сал і голова Центральної Ради М. Грушевський, коли представляв документ Малій Раді 11 січня 1918 року.

   Проголошення Української Народної Республіки «самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу» стало надзвичайно важливою віхою національного державотворення, відкривало перед нацією якісно нові горизонти на міжнародній арені. У Четвертому Універсалі заявлялося: «Зо всіма сусідніми дер­жавами, як то: Росія, Польща, Авст­рія, Румунія, Туреччина та інші, ми хочемо жити в згоді й приязні, але ні одна з них не може втручатися в життя самостійної Української Республіки».

   Однак закріплення в найвищому акті нового статусу УНР відбулося в той момент, коли вона в буквальному розумінні слова була за крок від загибелі. На Київ наступали війська радянської України і радянської Росії, і дуже швидко з’ясувалося, що чинити їм ефективний опір просто нема кому. Тому паралельно з подіями в Києві під час перебування Л.Троцького в Петрограді було вирішено спробувати домогтися усунення делегації Центральної Ради від переговорів у Бресті, а натомість домовитися із західними партнерами про участь у конференції делегації радянської Ук­раїни. Звичайно, було зрозуміло, що без ускладнень здійснити цей план буде неможливо через очевидну його невигідність для кра­їн Четверного союзу. Проте розра­хунок базувався на тому, що вони змушені будуть реагувати на реалії — повсюдне поширення влади рад і звуження до мінімуму впливу Центральної Ради з явною перспективою її зникнення з політичної арени взагалі.

   Природно, що з поновленням роботи конференції в Бресті Л. Троцький, А. Іоффе, Ю.Медведєв та й інші радянські представники цілеспрямовано, хоч і з застосуванням дипломатичних прийомів, прагнули реалізувати намічений РНК план. З цією метою вони висували різні умови, робили застереження — мовляв, делегація УНР мала підписати угоди, які будуть погоджені чи то з урядом Росії, чи то з радян­ською делегацією, і доводили західним дипломатам, що підписувати мир із Центральною Радою — все одно що мати справу з «учорашнім днем», оскільки влади Генерального Секретаріату в Україні фактично не існує і центральні держави ризикують в очах усього світу опинитися в анекдотичному становищі тощо. Однак молоді посланці УНР виявили неабияку стійкість, методично відкидали домагання російського наркома та його колег, спростовуючи їхні аргументи.

   Не менша витримка, принциповість і послідовність знадобилися і в стосунках з німецькою та австро-угорською делегаціями. Їх­нє прагнення укласти мир з Ук­раїною зумовлювалося не лише неможливістю і далі вести вій­ну (практично всі можливі ресурси на той час було вичерпано), а й нагальною потребою отримати хліб, продовольство, без яких вибухонебезпечна ситуація, що склалася в цих державах, обіцяла досить швидко сягнути критичної межі. Для М. Грушевсь­кого — єдиного державного діяча, що інструктував мирну делегацію, було зрозуміло, що за таких обставин вправні дипломати центральноєвропейських держав шукатимуть можливості досягти таких угод, за яких відверто слабку в військово-політичному відношенні УНР можна буде змусити «заплатити» за мир своїми сировинно-продовольчими ресурсами. Однак і українці мають скористатися зі скрути, в яку потрапили уряди Німеччини й особливо Австро-Угорщини, для здійснення давніх українських територіальних домагань: возз’єд­нати з Великою Україною її західні терени.

   Слід зазначити, що провідники українського руху в Австро-Угорщині (Українська Парламен­тар­на Репрезентація і Народний Комітет) поводилися дещо дво­значно. З одного боку, вони постійно заявляли про бажання воз­з’єднати дві гілки українського народу, а з іншого — самі ж доводили практичну нереальність здійснення таких прагнень найближчим часом і згодні були задовольнитися культурно-національною автономією українців у складі Австро-Угорщи­ни (стара ідея «коронного краю» — «кронлянду»). Тому М. Грушев­ський, особливо докладно визначивши лінію майбутнього кордону між Польщею і Україною на північному сході («дбаючи за кожне містечко, за кожне село з україн­ським населенням»), вважав, що за непоступливості Авст­ро-Угор­щини врешті можна буде, використавши всі можливості на переговорах, згодитися і на згаданий поміркованіший варіант.

   Та з перших же контактів (як офіційних, так і приватних) австро-німецька сторона то з обуренням, то з глумом відкидала українські пропозиції, гордовито заявляючи, що не допустить втручання у свої внутрішні справи, нізащо не згодиться на «територіальні аспекти», зокрема жодних розмов про Карпатську (Угорську) Русь (Закарпаття) і чути не хотіла. Категорично заперечувалися пропозиції провести референдум у Галичині та Буковині для з’ясування настроїв населення щодо його самовизначення. Визнання незалежної УНР ставилося в пряму залежність від згоди України на кордон, який існував між Росією та Австро-Угорщиною на початок світової війни.

   Однак віденський і берлінський уряди дедалі настійніше вимагали від своїх дипломатів не повертатися з конференції без хліба. Українські ж делегати, хоч і самі були представниками країни, що опинилася у вкрай критичному становищі, наполягали на своєму.

   Тоді, підтвердивши 18 січня 1918 р. спеціальною заявою повноваження делегації Центральної Ради і офіційно визнавши УНР незалежною державою, що має право самостійно укладати міжнародні договори, австро-німецька сторона на сепаратній нараді з українськими представниками вчинила на них безпрецедентний тиск. Міністр закордонних справ Австро-Угорщини О. Чернін від імені обох держав наголосив, що уряд УНР перебуває в безнадійному стані, а тому слід негайно підписати підготовлений проект договору. У ньому містилися лише три позиції: загальна констатація завершення стану війни; намір встановити дипломатичні та консульські відносини між центральними державами та УНР; зобов’язання УНР поставити центральним державам 1 млн. тонн збіжжя та інших харчових продуктів. Усі інші питання відкладалися до спеціального їх погодження урядами.

   Наступного дня українські дипломати запропонували свій контрпроект. У ньому було теж три пункти: кордон у Холмщині пролягає за етнографічним принципом; зобов’язання УНР надати центральним державам збіжжя і сировину має бути зафіксоване окремою додатковою угодою; зобов’язання Австро-Угорщини провести кордон на підставі етнографічного поділу Галичини на Західну і Східну і утворити зі Східної Галичини та Буковини коронний край.

   Після офіційного ознайомлення партнерів із цими умовами керівники австро-угорської та німецької делегацій О. Чернін і Р. Кюльман терміново виїхали до Берліна, де було влаштовано широку нараду урядовців обох дер­жав. На ній остаточно було вирішено «за всяку ціну заключити з Україною мир і дати їй оружну допомогу, якщо вона сама її попросить». По суті було отримано принципову згоду на варіант угоди, запропонований українською делегацією.

Однак часу на уважне редагування підсумкового документа практично не було: з України надходили тривожні повідомлення. Українська делегація ще до полудня 26 січня через спеціального кур’єра отримала відомості, що Центральна Рада напередодні залишила Київ, однак утаємничила інформацію до підписання договору 27 січня. Власне, ідеться про Основний договір і низку додаткових таємних протоколів, значення яких аж ніяк не було другорядним.

   Основний текст договору засвідчував завершення стану війни між Українською Народною Республікою, з одного боку, і Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією, Османською імперією — з іншого, а також їхнє бажання жити в мирі і дружбі. Сторони відмовлялися від взаємних територіальних та матеріальних претензій, обмінювалися військовополоненими, зобов’язувалися налагодити економічні відносини.

   Договір, підписаний представниками УНР із центральними державами, — це акт геополітичного масштабу: він став першим договором часів світової війни, який приборкав криваве божевілля на велетенських просторах з десятками мільйонів населення. На дипломатичному фронті досягалося одне зі стратегічних завдань Ук­раїнської революції, що було цілком спів­звучне прагненням народів воюючих кра­їн, усього людства. Водночас патріотично-демократичні сили отримували ще один шанс про­довжити, вже за вирішальної підтримки зовнішньополітичного чинника, процес українського дер­жавотворення, національного відродження.

   Водночас, оцінюючи брестські угоди, украй важливо брати всі документи в комплексі. А в численних суперечках потрібно уникати абстракцій; видається цілком слушним прислухатися до міркувань безпосередніх творців важливих історичних актів. Так, уже 27 січня 1918 року граф О. Чернін надіслав до Відня повідомлення надзвичайної ваги, в якому передано не лише повний зміст досягнутих з УНР угод, а й смислову розшифровку формул та їх комбінацій, розгадати далекосяжні наслідки реалізації яких українським делегатам було вкрай важко. До речі, тут постарався українець М. Залізняк, який, не маючи жодних офіційних повноважень, із величезним ентузіазмом переконував делегацію УНР згодитися на формулювання, запропоновані західними партнерами (подальша його доля свідчить, що виявлена активність була аж ніяк не безкорисливою). У згаданому документі серед іншого йшлося про таке: кордон між Австро-Угор­щиною і Україною залишається таким самим, яким він був до 1914 р. між Австро-Угорщиною і Росією. Що ж до кордону УНР з Польщею, то його мала пізніше встановити змішана комісія «згідно з етнографічними відносинами і з оглядом на бажання населення». «Че­рез відповідне представлення цієї думки перед громадянством буде спробувано заспокоїти теперішнє схвильовання польських кругів відкликом до цієї засади, що спирається на праві народів на самоозначення. Додаткова умова: І. Евакуа­ція окупованих областей Укр. Нар. Республіки, отже головно Во­лині й Холмщини, хоча має наступити безпроволочно після ратифікації мирового договору, але переведення цієї евакуації доручається комісії, яка по мовчазній згоді переводитиме цю евакуацію в пізнішому часі і поступнево. Ця угода дає нам змогу відкладати евакуацію на який схочемо час. Україна сама бажає, щоб окупація продовжилась ще довший час, бо вона не в силі перей­няти на себе організацію краю»…

   Антиукраїнський підтекст підписаних у Бресті документів стає абсолютно очевидним, однак представники УНР не змогли своєчасно його «вловити». Те ж саме можна сказати й про інші положення. «В протоколі, який має бути держаний в таємниці, — веде далі О.Чернін, — задокументовано, що Україна посідає надвишку збіжжа щонайменше в один мілійон тонн, яку вона має дати до розпорядження центральним державам, і що ми маємо допомогти в організації транспорту, при чім подумано про дуже далеко йдучу поміч через виставлення військового й технічного персоналу, так що постачання має опинитись в наших руках...».

   Дуже промовистими є наступні рядки з листа високопоставленого австрійського дипломата: «В звязку з цілим отсим мировим договором стоїть таємна декларація, якою обмінялися лиш я та українські делегати; в ній ми говоримо, що майбутні приязні відносини будуть скріплені тим, що польська, німецька і жидівська меншости на Україні та українське населення Австрії будуть забезпечені в їх культурному й національному розвою. Я зі свого боку приймаю до відома, що Україна вже видала закони в цім змислі; українські делегати приймають до відома, що Його Цісарська й Королевська Апос­тольська Величність при вступі на престол і в тронній промові приобіцяв розбудову вже істнуючих в Австрії установ і що австрійське правительство після цього постановило не пізніше 20 липня с. року внести законопроект, згідно з яким «частини східної Галичини з переважаючим українським населенням мають бути відлучені від королівства Галичини і злучені з Буковиною в один коронний край», та що «австрійське правительство всіма способами, які стоять до його розпорядимости, буде старатись, щоб цей законопроект дістав силу закону».

   Здається, асиметрія тут настільки разюча, навіть обурлива, що не помітити різниці (прірви) між уже здійсненим, законодавчо гарантованим і непевно обіцяним та надто проблематично досяжним не може жоден, хто має здатність логічно мислити. Проте й наведене положення було схвалено.

   Одне слово, якщо дипломатичну мову перекласти на безжально-об’єктивні оцінки, то незаперечним є те, що безвихідним становищем проводу УНР новоявлені партнери скористалися спритно й сповна. Кожне положення підсумкових документів обумовлювалося такою безліччю застережень, що за реалістичного погляду на них ставало зрозуміло: або Україна сплачуватиме неадекватну ціну за обіцяну допомогу, або її брутально, принизливо ошукають, як це було, наприклад, з абсолютно нездійсненними умовами, за яких на користь УНР начебто вирішувалися питання про Холмщину, Під­ляшшя та Східну Галичину.

   Незаперечним є й те, що якби Німеччина та Австро-Угорщина не отримали очевидного економіч­ного зиску (мабуть, варто згада­ти, що на основі виробленої змішаною спеціальною економічною комісією угоди в квітні 1918 р. Ук­раїна мала поставити Німеч­чині 400 млн. штук яєць, 2,75 млн. пудів м’яса (у живій вазі), 37,5 млн. тонн руди і ще багато сировини), який давав змогу зняти внутрішнє напруження в цих голодуючих країнах, то навряд чи держави Четверного союзу взагалі підписали б будь-яку угоду з УНР.

   Австрійсько-німецька сторона під різними приводами буквально відібрала в українських дипломатів єдиний екземпляр таємного договору про Галичину (передавши його на зберігання до Міністерства закордонних справ Німеччини) з домовленістю, що в разі недотримання Україною умов постачання хліба (а в те, що їх можна виконати, міг вірити лише абсолютно позбавлений реалізму політик) автоматично втратять силу всі домовленості. Шляхом відвертого циніч­ного шантажу Відень домігся істотного перегляду таємної угоди про Холмщину на користь поляків, не особливо переймаючись брутальним порушенням науково-етнографічного принципу і не полишаючи настійливих спроб взагалі «законно похоронити» всю угоду в частині взятих перед українцями зобов’язань.

   Багато в чому некоректною виявилася конкретизація положень економічного договору: вони постійно йшли на грані зриву, оскільки західні делегації відверто домагалися односторонніх преференцій. Усіляко ухиляючись від точної фіксації своїх зобов’язань, вони, істотно зменшуючи обсяги можливого експорту в Україну, поставили українській стороні вимогу підписати, а потім і виконати умови, які були заздалегідь непропорційними, програшними й у кінцевому підсумку навіть згубними для української економіки (а в принципі — часто просто нереальними). Для досягнення мети Берлін і Відень не зупинялися перед безпардонною ревізією та фальсифікацією «великого договору», підписаного в Бресті 27 січня 1918 р. Недалеко від істини був А. Денікін, який вважав, що в основу своєї економічної політики Німеччина поклала принцип: «...для даного моменту — викачування з України по можливості найбільшої кількості сировини, для чого було заборонено чи ускладнено товарообмін із сусідами, навіть з окупованою німцями Білорусією; на майбутнє — захоплення україн­ського ринку... оволодіння чи підрив української промисловості та штучне утворення значної заборгованості України».

   Ще в ході конференції розвіялися надії на примноження українських збройних сил за рахунок формувань із військовополонених, що потрапили до німецьких та австро-угорських таборів. На відповідні прохання представники урядів центральноєвропейських держав відповіли фактично відмовою. Посилаючись на технічні труднощі передислокації українських військ для передачі їх під провід Центральної Ради, вони натомість домагалися походу в Україну власних регулярних збройних сил. Делегація УНР після відповідних консультацій з урядом, який уже перебував у Житомирі, робила спроби домовитися про те, щоб німецькі війська дислокувалися лише вздовж лінії північного кордону України. Та, маючи реальну силу, австро-німецька сторона не стільки домовлялася, скільки диктувала свої умови. І тому без особливих труднощів, скориставшись з безпорадності Центральної Ради, провела такі рішення, згідно з якими збройні сили Австро-Угорщини і Німеччи­ни — як гарантія дотримання інших положень договору — мали просунутись углиб України. Влас­не, навіть текст відповідного документа — звернення Центральної Ради до урядів Німеччини та Австро-Угорщини — виробила німецька сторона, а українському представникові М. Любинсь­кому нічого не залишалося, як підписати чужий текст. Д. Доро­шен­ко наводить переконливі аргументи на користь висновку, що «сама збройна інтервенція… була вже наперед вирішена в Берліні ще перед підписанням мирового договору». І, не чекаючи, доки українські лідери переконають власний народ у доцільності окупації, почали 18 лютого 1918 р., за словами В.Винниченка, «військовий променад по Україні». Приблизно 25-тисячне більшовицьке військо не могло розраховувати на скільки-небудь серйозний опір блискуче організованим і озброєним арміям, що досягали кількості 500 тисяч вояків. У квітні радянську владу на всій території України було знищено і відновлено владу Цент­ральної Ради.

   Однак між окупаційною адміністрацією і соціалістично орієнтованим українським політичним керівництвом досить швидко виникли серйозні суперечності, що почали інтенсивно переростати в конфлікти. Німці й австрійці на кожному кроці переконувалися, що Центральна Рада не лише не допомагає їм реалізовувати основну мету їхньої присутності в Україні — вивезення хліба, а й заважає цьому. Так, у досить великому за обсягом рефераті про австро-німецьку політику в Україні, підготовленому співробітниками Міністерства закордонних справ Німеччини, міститься чимало цинічних міркувань і висновків, однак у цілому документ дуже близький до правдивого відтворення ситуації: «Щоб Рада через свої власні органи могла забезпечити доставку і транспорт продуктів, це річ зовсім виключена, бо вона зовсім не має правильної і певно працюючої організації. І це не може швидко перемінитися, бо Рада не має ні грошей, ні справного виконавчого апарату (військо, жандармерія, суд, поліція) в своїм розпорядженні і ми не можемо цеї недостачі заступити, як довго не закличемо сюди нових сил і взагалі не вийдемо за межи чисто військової окупації.

   Поперед усього Раді стоїть поперек дороги її власна програма. Провідна думка соціял-революційної партії — це скасування приватної власности, конфіскація всіх приватних маєтків на користь держави з одного боку і рівночасно претензії до держави з боку кожної окремої одиниці на рівне й вистарчаюче забезпечення — з другого боку. В результаті, натурально, повний застій всякої продукційної господарської діяльності».

Не дивно, що австро-німецька військова влада, відверто зневажаючи чинну українську владу, поставила собі за мету змінити її, що призвело до державного перевороту 29 квітня 1918 р., ліквідації УНР і приходу до влади гетьмана П. Скоропадського.

   Отже, перша широкомасштабна зовнішньополітична акція Української Народної Республіки — участь у Брестській мирній конференції — ознаменувалася перетворенням щойно відродженої національної держави на повноправний суб’єкт міжнародних відносин, практично миттєвим європейським визнанням. Проте досягнутий на конференції успіх — укладення мирного договору — надав такої зловісної ролі зовнішньополітичному чинникові, що саме він став вирішальним у загибелі тієї ж держави, перервав республікансько-демократичний етап Української революції, поставив націю перед необхідністю долати нові випробування.

 

               Українська Народна Республіка після Брестського миру

   Брестський мир, хоч і спізнений, забезпечив Україні міжнародне визнання. Він дав змогу відновити українську державність, але водночас призвів до втрати політичного кредиту від держав Антанти. Франція була незадоволена, довідавшись про підписання Україною сепаратного миру в Брест-Литовську. Почалися звинувачення на адресу свого уряду, посольства, дипломатів, які повинні були знати, що, мовляв, Україною керують австрійські професори (натяк на "австрійство" професора М. Грушевського), що не можна було підтримувати відділення України, що французькі дипломати в Києві виявилися бездарними та ін. Однак французький уряд, хоч і опинився в дуже скрутному становищі, обрав метод вичікування. Найближчі події привели до вирішення становища, в якому опинилася Франція. Київ 9 лютого зайняли війська радянської Росії під командуванням М.Муравйова, який висловив генералу Ж. Табуї незадоволення з приводу визнання України Францією. І хоча Ж. Табуї запевнив, що визнання стосувалося лише автономії України, М. Муравйов вимагав, аби французька місія залишила Київ. Через декілька днів Ж. Табуї отримав від посла Ж. Нуленса розпорядження евакуювати місію разом із іншими французькими представництвами (Червоний Хрест та ін.), і 23 лютого французи покинули Україну.

   В обозі німецьких військ до Києва повернулася Центральна Рада. І тут українська дипломатія допустилася непоправної помилки. Міністерство закордонних справ, очолюване В. Голубовичем, після підписання сепаратного миру заборонило французьким, англійським і бельгійським дипломатам перебувати в Києві. До того ж це міністерство ігнорувало визнання України Францією й Англією, щоб, як зазначив О. Шульгін, "зробити приємне нашим новим компаньйонам". Проте Австро-Угорщину і Німеччину не цікавили національні інтереси українців. Вони розглядали Брестський мирний договір як "хлібний договір" - за ним Україна повинна була забезпечити їх хлібом. Але через неефективність органів влади в Україні зобов'язання регулярно не виконувалися. З огляду на це, 2 квітня 1918 р. посол Німеччини в Україні барон Мунн фон Шварценштайн надіслав прем'єр-міністру УНР листа, в якому висловлював незадоволення зривом заходів у справі заготівлі продуктів. Очікуваного німцями враження це звернення не справило. Тому через 11 днів посол знову надіслав листа В. Голубовичу, погрожуючи вжити самостійних заходів, якщо український уряд не налагодить нормальну діяльність центральних та місцевих органів влади для введення політичного й економічного життя країни в потрібне русло.
Поведінка іноземних військ в Україні викликала протест з боку Центральної Ради. Водночас загострилися відносини австро-німецьких військ із місцевим населенням. Безперечно, співпраця була неможливою. Це призвело до того, що німецька військова адміністрація сприяла перевороту, який відбувся в Україні 29 квітня 1918 р.
    Після підписання Брестського мирного договору головним напрямом української зовнішньої політики були відносини з Німеччиною й Австро-Угорщиною, які надали допомогу Україні у звільненні від більшовицьких військ. Водночас здійснюється зовнішньополітична діяльність і в інших напрямах. Міністерство закордонних справ на чолі з М. Любинським розпочало організацію перших українських дипломатичних представництв. Навесні 1918 р. було розроблено проект Закону УНР "Про закордонні установи Української Народної Республіки". Планувалося відрядити послів до країн Четвірного Союзу, які визнали УНР, та до нейтральних держав. Обмін дипломатичними представниками між Україною і Центральними державами передбачали умови Брестського мирного договору. Центральна Рада встигла відрядити послів до Німеччини (О. Севрюк), Туреччини (А. Яковлів). Було також відправлено послів до Румунії (М. Галаган), але воно не розпочало роботу через негативне ставлення румунського уряду. За день до гетьманського перевороту уряд УНР відрядив дипломатичну місію до нейтральної Швейцарії (М. Шраг). Водночас у Києві були відкриті посольства Німеччини (Ф. Мунн фон Шварценштайн), Австро-Угорщини (Й. Форгач) і Туреччини (Ахмед Мухтар Бей).

   Отже, пріоритети зовнішньої політики України в період Центральної Ради визначалися, насамперед, розстановкою сил на міжнародній арені й інтересами країни у збереженні та захисті державності. Однак, незважаючи на окремі досягнення й дипломатичні успіхи, загалом зовнішня політика Центральної Ради зазнала поразки у всіх напрямах: їй не вдалося порозумітись із Росією, здобути визнання Антанти і забезпечити тривалу підтримку Німеччини. Українська дипломатія часто відставала від розвитку подій, спізнювалася з виробленням відповідної стратегії зовнішньої політики. Укладення Брестського миру стало першим у новітній історії України де-юре визнанням незалежності України. Уклавши мир як самостійна держава, УНР спробувала стати суб'єктом міжнародної політики. Однак їй це не вдалося, й Україна фактично опинилася у стані окупації Німеччиною та її союзниками. Були різні причини невдач зовнішньої політики: несприятлива міжнародна ситуація, агресія Росії, недовірливе ставлення провідних західних держав, військова і політична залежність від Німеччини, брак досвіду та дипломатичних кадрів, неналежне усвідомлення зовнішньої політики, тривала "автономна" орієнтація на Росію. Через ці й інші причини не був повною мірою використаний найсприятливіший період кінця 1917 - початку 1918 р. для забезпечення міжнародного визнання молодої Української держави.