"Пішов у ніч, в сніги - і навіки ..." сторінка 5

   З наближення фронту Михайло з наказу Організауції пішов у Карпати і повернувся восени 1944 року. З цього часу перейшов повнісю в підпілля. "Вдома, - продовжує згадувати брат, - ніхто не знав, ким і для кого працює брат, хоча трохи здогадувалися. В хаті під керівництвом батька побудували йому криївку, яку рідко використовував, бо завжди кудись зникав. Коли приходив чи приїжджав додому, завжди поселявся на стриху, обкладав себе різною літературою і постійно читав і писав. Я в той час стояв на варті в зручному для спостереження місці, і цілими днями уважно вдивлявся, чи не наближаються більшовики. Коли хтось підозрілий наближався, я його попереджував і він йшов у криївку. Дуже часто до нього приходили незнайомі хлопці, довго сиділи і розмовляли чи радилися. Часто читали, писали і сперечалися, щось доводили один одному. Бувало, час від часу Михайло кудись зникав на два-три дні, найчастіше ночами. Приблизно в грудні він зовсім залишив хату і кудись подався. Приходив додому рідко і завжди з охороною. Ми здогадувалися, що брат, мабуть, є якимсь керівником в ОУН-УПА. З однієї сторони родина раділа і гордилась Михайлом, а з другої - тривожилася за життя сина і брата. Наші зустрічі з ним були короткі і нервові. Прощаючись з мамою, яку дуже любив і поважав, завжди ніжно обіймав і цілував. На батька тільки мовчки дивився і мовчав, як скала, постійно поправляючи окуляри. Часто на них скаржився. Ходив завжди в цивільному одязі зі зброєю. Брат молодший і сестра старалися поближче бути до Михайла, притулитися до нього. Батьки просили довше побути вдома, посидіти з ними, порозмовляти, розповісти про себе. Звертаючись до своїх братів і сестри, Михайло просив їх виховувати себе в націоналістичному дусі і як треба, то віддати життя за визволення України". 
   Остання така зустріч відбулася на Святий вечір 1945 року.
   В батьківську хату тайком, під охороною, прийшов Михайло саме тоді, коли рідні стали молитися до Святої Вечері. Під час молитви у нього з очей скотилося кілька сліз, як згадує брат Левко. Михайло незамітно хотів змахнути ці непрошені кілька сльозин, бо що ж подумають рідні, коли повітовий пропаганди плаче. Але було пізно. Рідні побачили все. Стиснулося серце матері від поганого передчуття.
   Розставання з домом, родиною ще ніколи не було таким болючим і важким. Мати застигла на місці. Коли закрилися двері за сином та його друзями, вона з розпукою серця заридала: "Ой Михайлику, Михайлику! Сину мій! Вже більше тебе не побачимо! Чує моє материнське серце!"
   "Пішов у ніч, у сніги і навіки..." - пише в листі до мене брат Михайла Левко.


 

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11