Етнографія давньоруських племен

Сторінка 1

Етнонімія ранньосередньовічної України Друга половина І тис. н. е. є вузловим періодом у етногенетичних процесах Східної Європи, зокрема України. Адже саме тоді визначився пріоритет слов'янського субстрату в етнокультурних процесах, відбувається етногенез слов'ян — власне, етнічної основи українців. Кардинальність таких процесів зумовлювалась як внутрішньою логікою розвитку механізму етнічності, так й історичними чинниками. Щодо останніх, то вони спричинили інтенсивне переселення людності України, часткове змішування культур, або їх трансформацію. Самі ж міграційні процеси викликалися суттєвими змінами соціально-політичної ситуації у Східній Європі, що склалася після закінчення готсько-слов'янської війни. Перемога воєнно-політичних союзів, утворених на слов'янській основі, дозволила цим союзам посісти в Південно-Східній Європі те провідне місце, яке до того займали готи. Цьому допомагала і певна інфільтрація низки етнічних угруповань, що мігрували за межі України: готи, гуни, сармати, алани — і мали значний вплив на українську етніку. З їхнім зникненням з етнічної карти України змінюється її етнічна ситуація. Слов'яни, котрі раніше були лише однією із складових етнічності, тепер посідають у ній провідне становище. Пріоритет слов'ян у етнокультурних процесах, як і в політичному житті, створює умови для консолідації слов'янства, а разом з тим і формування племінних союзів. Інтеграційному процесу в Україні, і насамперед серед слов'ян, сприяла й внутрішня культурна консолідація, посилена, в свою чергу, змішуванням культур. На цей момент існувало чотири основні групи культур, як і чотири групи слов'ян. Внаслідок певної інфільтрації низки іншоетнічних племен слов'янське населення почало освоювати землі, що були зайняті іншими народами. Так, носії пеньківської культури, традиційно розселені на Середній Наддніпрянщині, рушили на північ і північний схід, освоюючи Лівобережжя Дніпра та його верхів'я. Водночас розширюється ареал пеньківської культури в його південних та південно-західних кордонах. Разом із носіями празької культури вони освоювали територію між Дніпром і Дністром, Дністром і Прутом, Прутом і Серетом, у долах Тиси, Дунаю та Верхньої Вісли. Це був перший етап інтенсивного слов'янського розселення, що спрямувалося у V—VII ст. на південь і захід. Другий етап розпочався пізніше, у VII—VIII ст., і пов'язувався в основному з носіями колочинської культури, які рушили в основному на схід. Отже, від другої половини І тис. сформувався відносно усталений етнічний і етнографічний склад населення України, що започаткував наступне велике відпарощування від етногенетичного східнослов'янського стовбура гілки східних слов'ян, на якій проростало українство. Проте цей процес остаточно завершився пізніше, з складанням власне українських цінностей: системи світоглядних уявлень, етнічної самосвідомості тощо. А поки що у VII—VIII ст. східні слов'яни, розселені на території України, консолідувалися в етнос. Процес їхньої етнічної консолідації, як і всі попередні процеси, відбувався на розмаїтому етнографічному грунті шляхом утворення окремих слов'янських племен, їх об'єднання в союзи, етнічні спільності, а відтак і у державу. Початковими формами таких об'єднань стали великі угруповання склавинів і антів, що спричинилися до розвитку празької і пеньківської культур. У свою чергу, останні, до котрих додалися колочинська та деякі інші групи культур (наприклад, Луки-Райківецької), лягли в основу формування перших слов'янських племен. Їхнім етнічним і консолідаційним підґрунтям були анти і склавини. Перші розміщувалися в Середньому Подніпров'ї, другі — між Дніпром, Дністром і Верхньою Віслою. Був ще один слов'янський союз, пов'язаний з колочинською культурою, що розташовувався на території Верхньої Наддніпрянщини, ім'я якого наука поки що не встановила. Але є припущення, що цей союз об'єднувався з антами. Безпосередніми предками українців, як вважав ще Михайло Грушевський, були анти — наддніпрянський союз східних слов'ян. Це ствердили пізніші наукові дані. Однак новіші дослідження дозволяють розширити ареал та етнічну основу ядра слов'ян-українців, включити до них і племінні об'єднання склавинів. Серед них на перше місце слід поставити одне з племен союзу склавинів — волинян, більш відомих з давньоруських літописів як дуліби, а пізніше як бужани. Адже не випадково про них як про плем'я, що консолідувало інші східнослов'янські племена, писав у X ст. арабський автор аль Масуді у книзі «Золоті луки»: серед численних східнослов'янських племен було одне корінне плем'я «валіняна» (волиняни), яке очолював князь Маджак. Йому підкорялися інші слов'янські вожді. Ствердженню тези про міжплемінне ядро, що включало і антські, і склавинські субстрати,— ядро, що стало осередком Руси-України, слугують і подальші історичні, зокрема демографічні, події, що розгорталися в Україні. Це, насамперед, переміщення окремих племен антського і склавинського союзів. Вже починаючи з VI ст. частина антського населення, що становило ядро Середньої Наддніпрянщини, перейшла на Балкани, а частина пересунулася у Верхню Наддеснянщину та басейн р. Сейм, утворивши етнічну підоснову племені сіверян. Водночас склавинські племена частково рушили в центральні райони України, а частково переселилися у західні та південно-західні землі: на Подунав'я та у межиріччя Ельби і Заале. На думку українського археолога Володимира Барана, цим, очевидно, пояснюється наявність спільних племінних назв обабіч Карпат, зокрема у дулібів та хорват. Адже існували дуліби дністро-волинські, дуліби чеські і дуліби паннонські, як і хорвати північно-карпатські, хорвати білі і хорвати червоні. Важливою передумовою формування етногенетичного ядра русів-українців має бути, як це трактує теорія етносу, певна спільність споріднених і близьких за культурою та мовою етнічних утворень, репрезентованих археологічними культурами, племенами, племінними об'єднаннями. Така спільність, по суті, склалася ще у V—VI ст.: і як етнокультурна, і як політична, і як мовна. Про перші дві ми вже згадували. Щодо мовної, то вона лінгвістами також визнається як спільність, що була «замішана на єдиних мовних переживаннях». До речі, праслов'янська лінгво-етнічна спільність сформувалася задовго до того, як про неї «заговорили» різні автори VI ст.: Йордан, Прокопій із Кесарії, Маврікій Стратег, Феофілакт Симокат та ін. Опосередковано стверджує існування протосхіднослов'янської спільності етнонімія — наука про назви і самоназви народів та племен. Одна з таких назв — венеди (венети) — згадується ще в історичних документах III—VI ст. як уособлення певної слов'янської спільності в Східній Європі. Зокрема, Йордан так про це писав: « .На безкраїх просторах розташувалося багатолюдне плем'я венетів. Хоча їх найменування тепер і змінюється у відповідності до різних родів та місцевостей, все ж переважно вони називаються склавенами і антами». Називаючи три імені слов'ян, Йордан розрізняв поміж них родове ім'я — венети — і похідні від нього, історично пізнішого походження — анти і склавени. Зазначимо, що назву венедів ніхто до Йордана не згадував, а пізніші автори пов'язували цей етнонім із назвою слов'янського племені, що мешкало в північних районах Східної Європи — в'ятичами. До речі, лінгвісти, реконструюючи слово «венеди», знаходять у ньому первісний корінь вет, який у східних слов'ян міг дати тільки вят, що і є основою зближення пізньоантичного і середньовічного етноніма венети із східно-слов'янським етнонімом в'ятичі. Тобто, слід розуміти, що назва «венеди» найімовірніше була не самоназвою слов'ян, а їхньою назвою у античних держав, як пізніше у германців, сусідів північної гілки східних слов'ян. За законами етнонімії назви сусідніх народів рідко коли відтворювали їхні етнічні особливості; вони давались як протиставлення власного народу всім іншим. Історія рясніє такими прикладами.

Східнослов'янські союзи племен VI - VIII ст.

Сторінки: 1 2 3 4 5