Етнографія давньоруських племен

Сторінка 1

Показовою в цьому відношенні є «Історія» Геродота: він зараховує до скіфів і до «Великої Скуфі» всі племена, що розташовувалися на північ Греції, як племена чужорідні, варварські. А втім, до неіснуючої «Скуфі» були віднесені надзвичайно різноманітні і за етнічністю, і за історією народи і племена, котрі зовсім не становили спільності. Для Геродота це не мало особливого значення, оскільки його цікавили племена не як такі, не як певні етнічні утворення, а як варварські (і, отже, ворожі) племена, що безпосередньо сусідили з Імперією. Твори Геродота внесли багато плутанини в етногенетичні розробки пізніших вчених. Адже вони шукали предків слов'ян і у неврах, і у будинах, і у меланхленах, і у скіфах-орачах, згадуваних Геродотом, хоча, як показали новіші і грунтовніші дослідження, ніякого генетичного зв'язку з ними не було. Проте усталилася практика називати сусідні народи і племена «варварським», або узагальнюючим ім'ям, що не має нічого спільного із самоназвами. Так, Руссю стали називати всіх східних слов'ян, які мешкали на території України, хоча самі вони так себе тоді ще не звали. Україну називали Сарматією, Рутенією (власне, Руссю), вважаючи саме ці племена ворожими для себе. Хоча існування назви венедів як певної слов'янської спільності наука остаточно не довела, є чимало свідчень на користь такої гіпотези, зокрема схожість культурної основи у східно-слов'янських племен та історичні факти воєнного і політичного їх об'єднання. Нарешті, певним ствердженням гіпотези можуть бути і пізніші назви багатьох слов'янських племен, розселених по всьому слов'янському світу, котрих зарубіжні автори називали «венетськими»: літописні ляхи, маравани (вініди), ободрити, ладозькі слов'яни (в'ятичі) тощо. На відміну від венедів, реальність існування і назви пізніших великих слов'янських союзів — склавинів і антів — не викликає сумнівів. Склавини, що дали празьку культуру, відомі вже з VI—VII ст., а згодом поширили свою самоназву на весь слов'янський світ. Із цим корінням пов'язані назви багатьох слов'янських племен — словенів, словенців, словаків, котрі називали себе так здавна, що дає підставу вважати назви склавинів, а пізніше слов'ян самоназвами. На жаль, етимологію цих слів не з'ясовано. Достовірно відомо лише, що слов'яни через одне із своїх племен — волинян — стали етнічною основою формування Руської землі з центром у Києві, так само як через інше плем'я — словенців — основою моравської державності. Другий великий слов'янський союз — анти — замішаний на пеньківській культурі, також відомий з VI ст., займав великі простори від Дніпра до Дунаю. Дніпровська частина антів, пов'язана з пам'ятками Надпорожжя, Надтясминщини і Південного Побужжя, стала однією з етногенетичних основ слов'ян-українців. Щоправда, це не відбилося в назві етногенетичного ядра, як, до речі, і в назвах слов'янських племен. Це пояснюється тим, що анти з етнічного й етнографічного погляду не були однорідними. Слов'яни в своїй основі, вони увібрали різноетнічні субстрати. На думку дослідників, антська культура створилася в середовищі слов'ян, що опинились у складі Готської монархії. Стверджують цей факт і антропологічні дані, зокрема антропологічний склад населення Середньої Наддніпрянщини, в якому примітні значні готські субстрати. Очевидно, що готи пізніше були асимільовані антами. У антропологічному складі антського населення, як і в культурі, помітні також і тюркські елементи, внаслідок тривалих взаємозв'язків з аварами та гунами. Принаймні достовірно відомі зв'язки антів з гунами, які ще у IV ст. оформилися в союзні відносини. За свідченням Йордана, під час нападу готів на антів на допомогу останнім негайно вирушили гуни Баламбера. Тому можна твердити, що анти являли собою союз племен, відмінних за етнічним складом, у тому числі союз з тюркськими племенами. Не випадково назва слов'янського в основі союзу племен — анти, — як вважають дослідники, тюркського походження. Воно не має етнічного змісту, а позначає групу племен, зв'язаних союзними взаєминами. Адже слово «ант» трактується як «клятва», «присяга» і близькі до цих понять терміни: «друг», «товариш», «приятель», «побратим», «супутник» та ін. Тобто усі ці слова окреслюють більш широке поняття, поняття союзу або певного союзного утворення. Опосередкованим ствердженням такого тлумачення можуть бути аналогічні утворення, що виникали серед інших народів і племен у різні часи і за різних історичних обставин. Аналогічне поняття «ант» трапляється, наприклад, в історії Греції — це поняття «федерація», що розумілося як «угода», «союз»; в історії Скандинавії також був аналогічний термін: «файерінг», що пізніше стає відповідником давньоруського поняття «варяг»; в історії Русі — поняття «ротник», що означало «давати клятву», та поняття «толковин» — «помічник». При певній невідповідності між етнічним утворенням і етнонімом (а вона часто простежується і щодо окремих слов'янських племен, і щодо слов'янських державних об'єднань, скажімо, Русі) слов'янська основа антів, як і склавинів, не викликає сумніву, бо стверджується й етнічною культурою, й антропологічним складом, і мовою. Про це, до речі, постійно нагадують і давньоруські літописці, чітко відмежовуючи слов'янський етнічний грунт від «чудського» (фіно-угорського), балтського та інших. Разом з тим вони підкреслюють розмаїтість етнографічного складу східних слов'ян, що особливо рельєфно простежувалась у VII—VIII ст. на рівні окремих племен. Автор Начального літопису, наприклад, вирізняє такі слов'янські племена: поляни, деревляни, сіверяни, бужани (волиняни, або велиняни), кривичі, радимичі, уличі, тиверці, словени, в'ятичі. «Тако же и ти словене, пришедше и седоша по Днепру, и нарекошася Поляне. А друзии Древляне зане седоша в лесах, а друзии седоша межю Припетью и Двиною и нарекошася Дрегвичи, инии седоша по Двине и нарекошася Полочане речки ради яже втечеть в Двину, именем Полота, от сея прозвашася Полочане. Словене же сидоша около Илмеря прозвашася своим имянем и сделаша град, и нарекоша и Новгород, а друзии седоша по Десне и по Суле и нарекошася Север, а тако разидеся Словеньский язык .» З п'ятнадцяти названих літописцем слов'янських племен сім розташовувалися на території України. Це — волиняни (дуліби, бужани) — «зане седоша по Бугу», що мешкали на території Західної Волині та Верхньої Наддністрянщини; деревляни — «зане седоше в лесах», що розміщувалися на території Східної Волині; поляни — «мужи мудри и смыслени» — на Київщині; уличі та тиверці — «приседаху к Дунаєви» — на Наддністрянщині, а перед тим на Нижній Наддніпрянщині; сіверяни — на лівих притоках Дніпра та у верхів'ї Сіверського Дінця; радимичі — «бяста бо два брата в Лясех — Радимъ, а другий Вятко, — и пришедши седоста Радимъ над Сожью и прозвашася Радимичи» — в басейні Дніпра і Сожу. Кожне з літописних східнослов'янських племен, що визначилися у VII—VIII ст. як етнотериторіальні і навіть політичні утворення, формувалися на засаді археологічних культур, поширених на території України. Етнокультурною підосновою, скажімо, волинян була празька культура та пізніші культурні пам'ятки Луки-Райківецької, підосновою деревлян — культура курганних поховань та Луки-Райківецької, остання правила за підоснову також уличам та тиверцям; для сіверян — роменська культура, для радимичів — культура курганних поховань. Найбільш складною була культурна підоснова полян Середньої Наддніпрянщини. У VI—VII ст. вона включала компоненти трьох культур: празької, пеньківської та колочинської, а пізніше, у VIII—X ст., — Луки-Райківецької та волинцівської. По суті, на невеликій території Наддніпрянщини змикалися всі розмаїті культури східних слов'ян. І, отже, не випадково, що саме Київщина стала не тільки осередком формування міжплемінних утворень, а й етногенетичним центром слов'ян-українців та їхньої першої держави — Київської Русі. І це логічно, коли виходити з теорії етносу, яка вбачає витоки етногенезу саме на стикуванні різних культур та племінних утворень. Теорія етносу обстоює і ще одну важливу умову етногенезу, творення етнічної спільності, — наявність розвинутої в ній етнокультурної структури. Така структура формувалася поступово: спочатку на рівні археологічних культур, пізніше на базі етно-племінних об'єднань, згодом на грунті земляцьких та регіональних утворень тощо. Щодо раннього середньовіччя, то структуроутворювальною одиницею східнослов'янської етнічної спільності були племена, а по суті, етнічні утворення, тобто субетноси слов'янсько-українського етносу. Етнічна сутність літописних племен значною мірою виявляється в їхній етноніміці — самоназвах і назвах. Тому здається доцільним зупинитися на цьому аспекті. Одним з найбільш ранніх слов'янських племен були дуліби («Дуліби живяху . где нині велыняни»), відомі пізніше як волиняни, а за часів земельних утворень як бужани («Живяху по Богу»). Вони вже з VI ст. являли собою «конфедерацію» й навіть образ раннього державного об'єднання, включаючи споріднені слов'янські етнічні групи. Однак таке об'єднання ще не підкріплювалося досить стабільним господарством, а будувалося на традиційних родо-племінних взаєминах. Саме через те воно легко розпалося під тиском аварів-обрів: « .си же обри воеваху на словенах и примучише дулебы, сущая словены и насилье творяху женам дулебским». Наслідком великого переселення народів стало утворення двох груп дулібів-волинян, східних і західних: тих, хто залишився на Волині, і тих, хто відійшов від колись єдиного союзу, мігрувавши в Чехію та Панонію. Етнонім волиняни є самоназвою племені, племінним ім'ям, що формувалося ще у дочерняхівський період носіями зарубинецької культури і означало найменування історичної території їхнього розселення — «країна волинок». Пізніше ця самоназва була запозичена германцями під час готських воєн II—IV ст. н. е. («велинь» — це те саме, що германське слово «дулеба») і стала у готів назвою населення Бузько-Прип'ятського межиріччя — дуліби. З іншого боку, тобто з боку Києва, який ставав центром державного об'єднання слов'ян, бузьке населення сприймалося як його складова, тобто як частина державного утворення, територіальне прив'язана до Бугу. Отже, населення Побужжя і дістало назву в його сусідів, насамперед киян, — бужани. З посиленням адміністративно-територіальних зв'язків і з формуванням земель як окремих утворень у складі Київської Русі назва «бужани» стала недостатньою для окреслення і території, і етнографічних особливостей колишнього племінного об'єднання, що спричинило відродження традиційної назви — волиняни. Така історична діалектика етнічної історії краю та його населення закарбована в етнонімах та етнотопонімах. Літописні поляни відомі під цією назвою з VIII ст. і пов'язані з Полем у загальному значенні цього слова, тобто із Степом, звідки на Середню Наддніпрянщину вдерлося одне з антських племен. У первісному вигляді етноплемінний етнонім цього слов'янського населення мав назву «пол» або «поля», від якого утворювалися пізніше і всі похідні: полем, полями, в Полех. Польська земля (« .и начаста владети Польскою землею») згадується під 862 роком як територіально-політичне утворення. Коли саме склалося племінне найменування «поля», не встановлено, проте відомо, що само плем'я формувалося у найдавніші часи в епіцентрі поширення зарубинецької, а пізніше черняхівської, Луки-Райківецької, роменсько-боршевської культур. Принаймні за антропологічними характеристиками поляни належать до такого типу, в якому переважає черняхівський елемент і спостерігається спадковість давнього населення доскіфського часу. З огляду на це поляни не схожі на жодну з груп своїх найближчих південних сусідів. Антропологічне й етнокультурне обличчя полян остаточно сформувалося в IX—XI ст., в період утворення Київської Русі, на базі давніх археологічних культур та під впливом культури Луки-Райківецької із включенням слов'янизованої скандинавської культури. Отже, і в етнокультурному відношенні поляни стали оригінальним утворенням, територіальне поширеним у Наддніпрянському трикутнику: Київ — Чернігів — Переяславль, тобто на Русі — в давньому, вузькому значенні цього поняття. Із зростанням ролі Києва як політичного центру родова самоназва полян поступається місцем назві народу — спочатку через термін русь («Поляни яже нине зовомая Русь»), а пізніше, з поширенням цієї назви на інші племінні об'єднання, — через термін кияни. Вперше назва «кияни» трапляється в літопису під 1036 роком: «И постави Ярослав Варяги посредь, а на правей стороне Кыяне, а на левом криле Новгородци». Назва «кияни», що спочатку застосовувалася для означення населення Київської (власне, Польської) землі, з часом втратила свій первісний зміст, звузившись до означення мешканців міста Києва. Проте етнічна пам'ять довго зберігала родовий етнонім, поширюючи його і на мешканців Києва: «суть Поляне в Киеве и до сего дне». Етнонім деревляни належить до пізніших типів, коли народонайменування стали визначатися за територіальною ознакою. Це пов'язано з періодом остаточного розкладу родоплемінних зв'язків і створенням окремих князівств, що виділялися з племінних об'єднань. Власне, деревляни і Деревська земля почали відокремлюватися з колись великого ранньослов'янського Волинського об'єднання. Тоді населення цієї частини було відоме під назвою «дерева», а край, у якому вони жили — Дерева, пізніше Деревська земля: «Послуша ихъ Игорь, иде в Дерева в дань», «Стславъ посади Ярополка в Києве, а Ольге в Деревах», «Поиде Ярополк на Олга брата своего на Деревську землю», « .и рече единъ Деревлянин азъ видех яко вчора спехнуша с мосту» (977 p.). Щодо етимології назви «деревляни», то вона трактується і як власне племінне ім'я — Дерева, що колись існувало, і як топонім етнонімічного походження, що характеризує особливість краю — «краю лісів». Так пояснює і літописець: «Зане седеше в лесехъ». Принаймні на той час, коли вже досить відомою була Деревська земля, вона являла собою не племінне утворення, а територіально-політичне об'єднання, про що свідчить і літопис: « .а в Деревехъ свое княжение». Однак, знаючи закономірність творення етнонімів і певну консервативність етнічної самосвідомості, можна твердити, що всі пізніші найменування виходять з первісного, найімовірніше етноплемінного терміна — Дерев, який зберігся в історичній пам'яті людей і від якого походить і назва землі — Деревської, і назва її мешканців — деревляни. Етимологія південної частини східнослов'янських племен уличів і тиверців відбиває ще складнішу і дещо загадкову етнічну історію та історію розселення. Є чимало гіпотез щодо їхнього походження. Деякі з них трактують, скажімо, тиверців не слов'янським, а тюрксько-печенізьким плем'ям, котре розміщувалося на Наддністрянщині. За уличами визнавалася слов'янська основа, проте не чітко визначався район розселення: чи то на Нижній Наддніпрянщині, чи то на Нижній Наддністрянщині. Археологічні дані пов'язують з цими племенами пам'ятки Луки-Райківецької культури в районі Наддністрянщини. Етнічна ж історія уличів і тиверців частково розкривається через їхні етноніми, що фіксувалися літописними джерелами в різні періоди. Щодо етноніма «уличі», то він має кілька значень і часових трансформацій. Найбільш ранні з них — «оуличи», «улучі»: «А со Оуличи Тиверци имеюще рать», їхня етимологія пов'язувалася з термінами «лука» або «закрут», «затока», що нібито вказувало на територію розселення біля примор'я, або на заломі річок. Пізніше трансформація етноніма «уличі» в «угличі» прив'язує розселення цього племені до географічного поняття «угол (кут)». Під такою місцевістю розуміється Буджак (у перекладі з тюркського означає «кут») — кут, утворений узбережжям Чорного моря і Дунаєм. Ще одне із трактувань етноніма «уличі» розкривається через зафіксовані літописами терміни «суличі», «посуличі», зазначаючи тим самим зв'язок цих племен із Наддніпрянщиною. Такий зв'язок стверджується літописними текстами: «И беша седяше Улиць по Днепру внизъ, и посем приидоша межи Буг и Днестр». Більше того, етнонім «уличі» включається разом із назвою «деревляни» в дніпровську етнополітичну орбіту. В літопису під 922 р. записано: «Игорь же седяще в Києве княже и воюя на Древляни и на Угличе». Отже, простежуючи часову динаміку трансформації етноніма «уличі», можна окреслити шлях переселень племені уличів. Сформувавшись на Наддніпрянщині, вони мігрували на південь до Причорномор'я, потім до залому річок Бугу і Дністра, на територію Нижньої Наддністрянщини. Причиною таких переселень були, за свідченням літописних джерел, не зовнішні сили, не агресія з боку сусідніх племен Степу, а внутрішня потреба племені в просторі. Адже, як зазначається в пам'ятці IX ст. «Боварський Географ», народ цей мав на Дністрянсько-Дунайському межиріччі понад 300 міст. Уличі були чисельно великим угрупованням, а не малим племенем і тому потребували великого життєвого простору. Етнонім «тиверці» виявляється так само складним, як неоднозначною була їхня етнічна історія. За останніми науковими даними, «тиверці — східнослов'янське плем'я на Дністрі», але до того вони, як і уличі, мігрували з Наддніпрянщини і Надбужжя. В «Повести временных лет» про це згадується кілька разів: «А Оуличи Тиверьци седяху бо по Днепру, шли до моря, суть гради их и до сего дне», а раніше: «А Оуличи Тиверьци седяху по Бугу, и по Днепру, шли до моря». Отже, спостерігаємо поступове оволодіння численними тиверськими племенами степової частини України, в тому числі узбережжя Дністра. Міграційний шлях тиверців опосередковано віддзеркалюється в їхньому етнонімі, співзвучному низці топонімів, характерних для зони розселення тиверців: місту Тиврів на Поділлі, річці Дністр (антична назва Тирас) та іншим. Звичайно, це лише окремі етнонімічні гасла, що потребують подальшого осмислення, проте вони співвідносяться і з літописними свідченнями. Згідно з останніми тиверці були причетними до південно-західних регіонів ареалу розселення східних слов'ян. І як велике племінне об'єднання, вони пов'язані із загальнослов'янською спільністю — «Великою Скуфью» знову-таки через Середню Наддніпрянщину і, зокрема, через Київ. Про це згадується в Іпатському і Лаврентіївському літописах під 907 p.: «Іде Олегь на грекы . множество Варягъ. и Словенъ . и Дулебы, и Тиверци. Аже суть толкованы, си вси звахутс Великая Скуфь». І останній літописний запис про тиверців, зроблений у 944 р., — «Игорь совокупи . Кривичи, и Тиверци, и Печенегы .» — є ще одним ствердженням їхньої причетності до південних областей, звідки рекрутувалися тиверські вої до руського війська. О. Н. Трубачов, вивчаючи ці племена, зазначав, що вони «зникли дуже рано — по суті, до початку писемного періоду руської історії», отже, літописні свідчення про них — лише данина пам'яті. А втім, втративши етнічну єдність та етнонімію, вони залишили на великому просторі Південно-Східної Європи топонімічні сліди свого колишнього перебування, а також великий шар регіональної слов'янської культури, риси якої простежуються у населення Наддністрянщини, Карпат, Закарпаття та Балкан. Очевидно, освоюючи нові території, а можливо, під тиском більш агресивних степових сусідів вони рухалися вгору по Дністру і Дунаю. Не виключена можливість (принаймні існує така гіпотеза), що уличі, просуваючись у район Карпат, передали свою етнонімію через одну із своїх назв «улуці» гуцулам, верховинцям Підкарпатської Русі. Схожа етнокультурна основа цих субетносів стверджує висловлену гіпотезу. Сіверяни — одна з частин антського племінного об'єднання східних слов'ян — представлені археологічними пам'ятками роменської культури. Давньоруські літописці розміщують це плем'я на лівих притоках Дніпра: « .а другие седоша по Десне и по Семи, по Суле и нарекошася северъ». Проте археологічні пам'ятки роменської культури поширювалися на більшій території: і у верхів'ях Сіверського Дінця, і на Пслі, і на Ворсклі. Етнонім «сіверяни (сіверці, сівери)» пов'язаний з певним етапом їхньої етнічної історії та місцеположенням у загальній слов'янській спільності. Воно формувалося в міру відгалуження цього племені з великого антського племінного об'єднання, що сталося на зламі VII—VIII ст. Освоюючи північні території, вони закріпилися в верхів'ях Десни, на кордоні з північноіранським населенням, а також угорцями, які мешкали в лісостеповому межиріччі Дніпра та Дону. Отже, крайнє, північне положення сіверян (за давньоруською лексикою — «сіверяне») і стало основою їхнього найменування. Така думка стверджується багатьма дослідниками, зокрема А. П. Непокупним. Назва сіверян, пише він, відноситься до найдавніших найменувань слов'янських племен, повторюючись і на Балканах — в Мізії VII ст. (територія Болгарії), де також було зафіксовано етнонім «северас». До речі, визначати назви племен за назвами частин світу — досить поширене явище в середньовіччі. Згадаємо хоча б білих (тобто західних) хорватів, Червону (тобто південну) Русь, Чорну (тобто північну) Русь. У даному випадку визначення племен або земель за частинами світу відбувалося через ототожнення їх із певним кольором, до чого давні слов'яни вдавалися досить часто. Радимичі — давньослов'янське плем'я, що сформувалось у верхів'ях Дністра, а пізніше, у VIII ст., перемістилося в басейн Дніпра та Сожу. Його етнокультурною підосновою були археологічні пам'ятки курганних поховань. Літописні згадки про радимичів, що належать до 1169 p., їхній етнонім виводять від родового імені Радим (короткої форми слов'янського імені Радомир): «Бяста бо два брата в Лясех — Радимъ, а другий Вятко, — и пришедши седоста Радимъ на Сожью и прозвашася Радимичи». Русь — історично унікальне слов'янське плем'я, навіть етнотериторіальна одиниця, що шляхом історичних трансформацій перетворилася на велику слов'яно-українську державу — Київську Русь. Відповідно до цього змінювався статус найменування — від етноніма до політоніма, від родового поняття, започаткованого епонімом — ім'ям предка, до назви народу і назви держави. Це племінне утворення історія якось замовчує, можливо, тому, що воно є пізнішим явищем, до того ж територіально обмеженим. Остаточно поняття «Русь» усталилося лише у IX ст. і з ним ототожнювалася невелика територія Правобережжя Дніпра з центром у Києві і південним кордоном по річці Рось. Саме за цією землею закріпилось і поняття «Руська сторона», згадувана літописами, тобто правий берег Дніпра. Зокрема, Іпатський літопис під 1193 р. свідчить: «Половин . лежать, и вежа и стада по сей стороне Днепра, по Руськой». До речі, традиція називати правий берег Дніпра біля Києва Руським зберігалася майже до XVII ст. Русь IX ст., на думку історика О. І. Попова, являла собою вже не етнічну групу, а соціальний елітарний прошарок, що складався з об'єднань слов'янських, чудських та варязьких елементів. Династія Рюриковичів, безперечно варязького походження, протягом кількох поколінь повністю ослов'янилася і, власне, не вплинула на слов'янську, а пізніше руську етніку. Роль норманів у цьому процесі була дуже скромною. Починаючи з X ст. топонімічне і етнонімічне, вузьке значення поняття «Русь» поступається більш широкому його розумінню, як поняття, що означало народ («род руськый»), і як поняття, що означало країну — «Руську землю», так само, як і державу — Київську Русь. У латинських хроніках XI і XII ст. переважали назви східних слов'ян та їхньої країни як руські: руцці, рускі, руссі, рутені. З поступовим переходом від етноніма до політоніма змінювалась і система етнонімічності. Вона, до речі, кидає світло на походження терміна «рус» і «рос». Первісна основа поняття «рус» була патронімічною, утвореною від епоніма «Руса» або «Роса». Епонімічними тоді були (майже до XII ст.) як люди Руса, так і родові імена «руських синів» — русичів, котрі в дусі середньовіччя сприймалися потомками легендарного Руса. Епонім «Рус» відомий ще на початку X ст. Так, арабський мандрівник Ібн Фадлан стверджував, що русичі походять від Руса, сина Іафета і онука Ноя (щоправда, такого сина у Іафета не було). Візантійські хроністи, зокрема Сімеон Магістр, засвідчували, що «Русь, котра звалася ще «дромитами», одержала ім'я від «якогось шаленого Роса». Щодо самих русичів, то вони, судячи з літописів, звали себе так, бо вважалися синами предка Руса, а пізніше синами племені Русь. Свого ж прабатька Руса вони визнавали сином Даждьбога, або Сварога («сварожичи»), оскільки називали себе «Даждьбожії внуці». Поняття «русичи», що означало синів племені Русь або синів предка Руса, могли створити тільки родовий побут і родо-племінний устрій, у якому шанувалися предки та ієрархія старшинства і слава роду — «прадідна» за своїм змістом. «Дай нам бог за Руську землю головы своя сложити», — рефреном звучить у давньоруських літописах. Найменування людей, причетних до Русі, з часом змінювалися. Майже до XII ст. племінні назви сприймалися ще як родові, уживані до всіх синів (або нащадків) родини, роду і племені — тому й називалися «русичами». Інша, більш прозора їх давня назва — «руськие синове», або «мужи земли Руськое». Мала поширення тоді й проста назва «рус»-«руси», що, до речі, трапляється навіть у маніфесті Богдана Хмельницького 1648 р.: «валечные Русы». З XV ст. з'являється ще форма русак («русаки»), як і русянин («русяни»); з XVII ст. — рос («роси», «росіяни»), а з XVIII ст.— російці, російщики. Коли поняття «руси» поширилося на велику слов'янську територію, виникли і локальні варіанти, наприклад, у Карпатах — «русняки», у Західній Галичині та деяких районах Підкарпатської Руси-України — «русини». Ця назва, до речі, побутує й тепер, щоправда, паралельно із загальнопоширеною назвою — «українці».

Загальний вигляд поселень склавинів V—VII ст. на Наддністрянщині

Сторінки: 1 2 3 4 5