Державотворча діяльність українства в добу Центральної Ради (березень 1917- квітень 1918 рр.)

Сторінка 1

Питання про державотворчу діяльність українства в добу національно-демократичної революції 1917-1920 рр. завжди було в центрі уваги української історіографії. Спочатку ця тема докладно висвітлювалась в роботах видатних лідерів української революції: М.Грушевського [1], В.Винниченка[2], П.Христюка [3] та інших. Сьогодні, в часи незалежної України , вийшли в світ цікаві монографічні праці В.Верстюка [4], І.Кураса [5], В.Солдатенка [6] та інших дослідників, присвячених цій проблемі. Але деякі аспекти, як ставлення російських політичних сил та партій до державотворчої діяльності українства в 1917 р., потребує свого подальшого вивчення, цього питання і присвячена дана праця.

Перемога Лютневої буржуазно-демократичної революції 1917 року, створила принципово нову, небачену раніше політичну ситуацію в Росії.

В Україні політична ситуація була ще більш складною, заплутаною, більш своєрідною ніж в центрі. В Україні виникло не двовладдя, як у центрі, а тривладдя, три джерела політичної влади – трикутник влади. Одна – це місцеві органи тимчасового уряду, якими були Ради об`єднаних громадських організацій. Друга – це Ради робітничих, солдатських та селянських депутатів. Третя – це Українська Центральна Рада, як національний орган суспільно-політичної влади.

Основною вимогою, основною стратегічною метою українського національно-визвольного руху на чолі із Центральною Радою було гасло, домагання створити національно-територіальну автономію України в складі нової демократичної федеративної республіканської Росії. Нова стратегія та тактика українського визвольного руху була, як відомо, розроблена її визнаним лідером М.С. Грушевським. Цю принципово нову політичну лінію остаточно затвердив Всеукраїнський національний конгрес, який відкрився 6 квітня 1917 р. у Києві. 8 квітня конгрес обрав новий склад Центральної Ради. Головою ЦР знову був обраний М. Грушевський, а його заступниками В. Винниченко та С. Єфремова. [1, 7-8] .Таким чином, в Україні виникла нова альтернатива - можливість розвитку України шляхом створення української національної держави у формі демократичної народної республіки.

Але всі цілком справедливі, життєво важливі вимоги українського народу, трударів краю наштовхувалися, мов на глухий мур, на небажання, більш того, неспроможність буржуазного Тимчасового уряду вирішити ці проблеми. Тимчасовий уряд не поспішав задовольнити справедливі вимоги українського народу щодо політичної автономії України. Переговори з Тимчасовим урядом щодо цієї вимоги вела офіційна делегація Центральної Ради на чолі з В. Винниченком. Але 1-го червня коаліційний Тимчасовий уряд з позицій великодержавного шовінізму зухвало, зневажливо відкинув уже офіційно ці прохання. [1, 16-17]

Спираючись на велику хвилю всеукраїнського обурення такими діями Тимчасового уряду, Центральна Рада 10 червня прийняла свій знаменний 1-й Універсал, у якому проголошувалась автономія України: «Хай буде Україна вільною! Не одділяючись від усієї Росії, не розриваючи з державою російською, хай народ український на своїй землі має право сам порядкувати своїм життям. Хай порядок і лад на Вкраїні дають вибрані вселюдним, рівним, прямим і тайним голосуванням Всенародні Українські Збори… Ніхто краще нас не може знати, чого нам треба і які закони для нас лучші ».[8,т.1,101-102] Через кілька днів – 15 червня був створений Генеральний Секретаріат (тобто Уряд) Центральної Ради на чолі з В. Винниченком. Українці по всій країні зустріли проголошення 1-го Універсалу з радістю і захопленням.

Мужній крок української демократії викликав глибоку неприязнь Тимчасового уряду, а також меншовиків та есерів, що підтримували його, які засуджували ці дії Центральної Ради. Так, місцеві російські меншовики та есери почали галасливо репетувати про те, що «українці розколюють Росію, допомагаючи тим самим німцям», що «проголошення автономії українцями становить загрозу для справи загальноросійської революції». [7, 68-69]

Слід сказати, що Тимчасовий Уряд був дуже наляканий розмахом національно-визвольного руху в Україні. Тому він пішов на компроміс із Центральною Радою, яка теж шукала порозуміння з урядом. Ця згода була зафіксована в спеціальній заяві Тимчасового уряду і II Універсалі Центральної Ради, оголошеному 3 липня. Суть цього компромісу полягала в тому, що Тимчасовий уряд погодився визнати органом крайової влади в Україні створений Центральною Радою Генеральний Секретаріат. Центральна Рада, в свою чергу, відмовлялася від самочинного введення автономії України, відкладаючи його вирішення до скликання Всеросійських Установчих Зборів.[7,69-70]. Так було досягнуто порозуміння між Центральною Радою і Тимчасовим Урядом.

Сторінки: 1 2 3 4