Участь правобережного духовенства у польському національно-визвольному повстанні 1830-1831 рр. та антикатолицькі заходи російського уряду початку 30-х років XIX ст.

Сторінка 1

Найважливішою подією польського національно-визвольного руху 30-40-х рр. XIX ст. стало польське повстання 1830-1831 рр., яке почалося 17 листопада 1830 року у Варшаві і поступово охопило все Царство Польське, а потім перекинулося на Правобережну Україну, де знайшло підтримку місцевої польської шляхти. Не менш активну участь у повстанні взяла частина католицьких та уніатських ченців, священно- і церковнослужителів, не зважаючи на офіційну позицію ієрархів цих конфесій (папи римського Григорія XVI та греко-католицького митрополита Йосафата Булгака), які категорично засудили повстання, не бажаючи псувати відносини з царатом.[i][1]

Участь католицького і уніатського духовенства у польському національно-визвольному русі була обумовлена кількома причинами: бажанням відродити незалежність і могутність Речі Посполитої, тобто громадянським патріотизмом, який підсилювався родинними зв’язками багатьох священнослужителів із польською шляхтою, а також серйозними політичними ускладненнями для цих конфесій після включення Правобережної України до складу православної імперії.

За неповними офіційними даними, до повстання були так чи інакше причетні 64 католицьких, 31 – уніатських і 7 православних священиків, дияконів та ін. Причому 33 із них боролися у повстанських загонах із зброєю у руках (20 римо-католиків й 13 греко-католиків). Однак, збройна участь духовенства у повстанні загалом була незначною - священно- і церковнослужителі становили лише 2,5 % від загальної кількості повстанців.[ii][2] Переважна ж їх більшість залишилася на місцях, щоб своїми проповідями підбурювати мирян проти російського уряду. Так, ченці Овруцького василіанського монастиря палкими антиурядовими проповідями допомогли керманичу місцевої повсталої шляхти В.Головинському інспірувати заворушення в Овруцькому повіті.[iii][3]

У повстанні були задіяні католицькі костьоли та монастирі, які часто слугували притулком для повстанців і складом для зброї. Серед них, зокрема, значились Домбровицький піарський монастир у Ровенському повіті, домініканський і василіанський монастирі у місті Овручі, Почаївський монастир у Кам’янецькому повіті та інші. За офіційними даними, більш як півсотні правобережних монастирів так чи інакше брали участь у повстанні.[iv][4]

Іншою була реакція на події 1830 – 1831 рр. правобережного православного духовенства. Чимало священиків цієї конфесії писали доноси на місцевих поміщиків, звинувачуючи їх в участі у повстанні. Так, священик Григорій Концевич із села Поповки доніс уманському городничому на кількох місцевих поміщиків і посесора, що вони брали участь у повстанні, приховували зброю під містечком Дашевом.[v][5] Варто зазначити, що православні благочинні не завжди надавали властям об’єктивну інформацію, користуючись нагодою для зведення рахунків із своїми недругами. Свідченням цього може бути справа священика Ігнатія Крубавича із містечка Валновки, який не лише написав несправедливий донос на шляхтича Гардецького, а й особисто ув’язнив його. За таке самоуправство з нього стягнули лише грошовий штраф у розмірі 10 крб. [vi][6]

Це посилювало неприязнь, навіть викликало ворожість до православного духовенства з боку польської шляхти, яка принагідно мстилася донощикам. Безпосередня участь у повстанні частини чорного і білого католицького та уніатського духовенства ще глибше вбила клин між ним і основною масою українського селянства й православного духовенства. На цьому фоні традиційні негаразди у відносинах між католиками і православними на Правобережжі на початку 30-х років XIX ст. суттєво загострилися.

Імператор Микола I вирішив покарати священнослужителів-учасників повстання 1830-1831 рр. Найпершими кроками у цьому напрямку стала поява низки законодавчих актів, дискримінаційних щодо католицької церкви. Так, 10 червня 1830 року вийшов указ “Про заборону особам греко-російського та уніатського віросповідання наймитувати при католицьких монастирях”, який завдавши відчутного економічного удару по католицькому духовенству, змусив його здавати свої маєтки в оренду світським особам. 15 червня 1830 року з’явився указ “Про заходи для запобігання самостійних від’їздів римо – католицьких ченців із Росії у Царство Польське”, 10 вересня 1830 року - “Про заборону духовенству римо–католицького віросповідання навертати осіб православного віросповідання у свою віру”. Самодержавство, таким чином, намагалося обмежити права і діяльність католицької церкви - активного учасника польського повстання 1830 – 1831 рр.

Сторінки: 1 2 3