Городельська, Люблінська та Берестельська унії

Сторінка 1

Поширення влади корони польської на більшість українських земель. Люблінська унія 1569 р. У другій половині 50-х років XVI ст. відносини між Великим князівством Ли­товським і Російською державою значно загострилися і в 1558 р. переросли в Лівонську війну. Невдачі литовської армії в Прибалтиці й Білорусії та пожвавлення визвольних настроїв руського населення поставили Литву на межу воєнної катастрофи й державного існування. З іншого боку, польська шляхта настійливо добивалася ін­корпорації Литви, не припиняючи при цьому свого про­никнення на українські землі. З допомогою підкупів офі­ційних посадових осіб, шлюбів, успадкувань маєтків і офі­ційних наділів польська шляхта й магнати розширювали земельні володіння й займали щодалі більше посад на Підляшші, Волині й Поділлі. Відбувалося неконтрольоване вла­стями проникнення польського панства в глиб України. Не­минуче мало постати питання про офіційне затвердження шляхетських надбань. Всі скарги місцевих магнатів на по­рушення привілею Казимира 1447 p., яким заборонялося роздавати землі в Литовському князівстві іноземцям, зали­шалися без відповіді. Щодо приєднання українських земель та інкорпорації Литви до Польщі українська знать займала неоднозначну позицію. Дрібна й середня шляхта підтриму­вала цю ідею, сподіваючися таким чином обмежити дик­татуру магнатів і зрівнятися в правах з польською шляхтою, а магнати — ні, побоюючись втратити свої статки й вплив на вирішення державних справ. Литовські магнати виступали проти інкорпорації Литви, але були зацікавлені в унії з Польщею для боротьби проти Російської держави й зміц­нення власного становища в незалежній Литві.

У січні 1659 р. в Любліні почав роботу польсько-литов­ський сейм, який мав вирішити питання про унію двох держав. Великі литовські та руські магнати вирішили зірвати сейм, роз'їхалися по своїх латифундіях і почали ратувати за під­готовку до воєнних дій проти Польщі. Тим часом, спираючись на підтримку польської й волинської шляхти, поль­ський король Сигізмунд II Август у березні 1569 р. видав універсал про приєднання Підляшшя й Волині до Польсь­кого королівства. Місцева шляхта зрівнювалася у правах з польською. Посольство литовських і руських магнатів, по­спіхом відправлене на сейм, лише несміливо просило про скасування рішення короля й скликання нового сейму. У відповідь польський король і сейм оголосили посполите рушення й нахвалялися відібрати маєтки у тих панів, які не присягнуть на вірність короні польській. Прибулі на сейм брацлавські магнати на чолі з князем Романом Сангушком склали таку присягу. А потім разом з волинськими магнатами почали домагатися приєднання й Київщини, де багато з них мали великі володіння. 5 червня їхні наполя­гання були задоволені. Спеціальним актом було проголо­шено приєднання Київщини до польського королівства. Більшість українських земель опинилася під владою Польщі.

Після втрати України литовські магнати мусили розпро­щатися із сподіваннями на державну незалежність. 1 липня 1569 р. посли Великого князівства Литовського підписали акт про унію між Литвою і Польщею. За умовами унії обидві держави зливалися в єдину Річ Посполиту. Пе­редбачалося, що її очолюватимуть виборний король, спіль­ний сейм і сенат, а договори з іноземними державами укла­датимуться від імені Речі Посполитої. Пани обох держав діставали право на володіння маєтками на всій території Речі Посполитої. Митні кордони ліквідовувалися, запрова­джувалася єдина монетна система. За Литвою зберігалася лише обмежена автономія у вигляді власного права й суду, адміністрації, війська, фінансового скарбу й державної мови.

Об'єднання в одній державі військового й економічного потенціалу Польщі, України та Литви поставило Річ По­сполиту в один ряд з наймогутнішими країнами Європи, й вона почала здобувати перемогу за перемогою в Лівонській війні з Росією. Однак за умовами перемир'я з нею 1582 р. Україна нічого не одержувала: її чернігово-сіверські території продовжували залишатися у складі Росії. Однак поступово зростає невдоволення широких кіл населення кріпосницькою та централізаторською політикою російського царизму. Йшло до загального повстання. Його початок прискорили й іні­ціювали правлячі кола Речі Посполитої, підтримавши в 1604 р. претензії Лжедмитрія І на царський престол. Почався «смутний час» в історії Росії, в якому не останню роль відіграло чернігово-сіверське населення. Розпалена на Чернігово-Сіверщині «смута» звела на російський престол Лжедмитрія І, потрясла Росію селянською війною під проводом Івана Болотникова й поставила її на межу самостійного існування при спробі Лжедмитрія II стати російським царем. Активна участь українського населення в подіях «смутного часу» змусила російський уряд відступитися від чернігово-сіверських земель. За умовами Деулінського перемир'я 1618 р. Чернігово-Сіверщина відійшла до Речі Посполитої й так приєдналася до староруського ядра.

Сторінки: 1 2 3 4