Біографія Г.С. Сковороди

Сторінка 1

Історія народу, а тим більше історія його літератури — це не верстова дорога, що веде від сивої давнини до сучасності. Трап­ляються на тому шляху урвища й тернисті яруги, чисті колодя­зі й давно полишені криниці. Замулюючись, джерела волали до живих, нашіптували легенди-спогади про те, як колись припада­ли до них спрагло, зіпершись дужими руками на цямриння, мо­гутні вої й уклінно схиляли чубаті голови. Щиро вірили: вся сила живого — від неї, води.

Минали віки . Інші приходили воїни і, борючись з новими во­рогами, відшукували залишені предківські стежки та замулені криниці. Так було в усіх народів, у всі віки .

Чи не найчіткіше сліди наших предків відбилися в літерату­рі — тих духовних криницях, з яких вони пили красу, у дзерка­лі яких ми й сьогодні бачимо високий мистецький злет їхньої душі, хвилюючий поетичний світ образу і думки. Скільки ж ро­ків, століть українській літературі? Білоруській? Російській? Ака­демік Д. С Лихачов, видатний радянський дослідник давньо­руської літератури, відповідає: «Російській літературі майже ти­сяча років. Це одна з найдавніших літератур Європи. Вона дав­ніша, ніж література французька, англійська, німецька. її почат­ки сягають другої половини X ст.». І далі: «Із цих тисячі ро­ків принаймні триста років належать періодові, який був спіль­ним початком для літератур трьох східнослов'янських народно­стей: російської, української і білоруської .»

Отже, українській літературі, як і братнім літературам Росії та Білорусії,— майже тисяча років. Перші триста років її істо­рії — це давньоруський період, спільний для трьох літератур. Від кінця XIII ст. і по XVIII ст. включно — давньоукраїнський період. Поява «Енеїди» І. П. Котляревського, в якій на повен голос зазвучала жива мова народу, започаткувала історію нової української літератури, дальшим розвитком її від 1917 року ста­ла українська радянська література.

На межі двох періодів історії українського письменства давнього й нового – височить постать Григорія Чачи ва Сковороди. Те, що залишив він нам у спадок,— це цілюще, життєдай­не джерело, з якого черпатимуть наснагу ще десятки поколінь,

У різні часи інтерес до Сковороди був різний. Його життєпис складали письменники, історики, філософи, а осібно від них із розрізнених переказів і легенд творила привабливий образ бага­тюща поетична уява народу.

Від покоління до покоління, із уст в уста, із книжки в книж­ку передаються оповіді про Григорія Сковороду. В ньому вра­жає подиву гідна цільність натури й громадянська принципо­вість. На короткий час у 1750 році Г. С Сковорода посів у Переяславському колегіумі посаду викладача поетики. Єпископ-самодур Никодим Срібницький вимагав пояснити, чому Сковорода викладає свій предмет не як кожний «порядочный чиновник», а по-новому. Григорій Савич відповів, що про те можуть судити спеціалісти : «Одна справа — архієрейський посох, а інша — сми­чок», що значило: «Знай швець своє шевство, а в кравецтво не мішайся». Це був виклик, якого не могла знести єпископська пиха,— і Сковорода пішов геть з училища.

Пізніше Білгородський єпископ спонукав Сковороду прийняти духовний сан, чернецтво. Той, не бажаючи втратити особисту волю й незалежність, відповів: «Хіба ви хочете, щоб я збільшив число фарисеїв? їжте жирно, пийте солодко, одягайтесь м'яко та чернецтвуйте! А для мене чернецтво — в житті несутяжному, в задоволенні малим, у помірності, у відмові від усього непотріб­ного, щоб придбати найпотрібніше; в зреченні від усіляких примх, аби зберегти себе самого в цілості; в загнузданні само­любства . в пошукуванні слави божої, а не слави людської».

Зверталися до Сковороди ченці Києво-Печерської лаври, знаю­чи його як ученого: «Доволі блукати по світу! Час причалити до гавані: нам відомі твої таланти, свята лавра прийме тебе, як мати своє чадо, ти будеш стовпом церкви і прикрасою обите­лі». У відповідь — виклик: «Ох, преподобнії! Я стовпотворіння собою умножати не хочу, доволі і вас, стовпів неотесаних, у хра­мі божому . Риза! Риза! Як небагато ти опреподобила, як багато окаянствувала!»

Сторінки: 1 2 3