Україна у складі Речі Посполитої (наприкінці XIV – в середині XVI ст.)

Сторінка 1

П Л А Н

1. Захоплення Польщею Галичини.

2. Люблінська унія.

3. Становище церкви. Берестейська унія.

1. Захоплення Польщею Галичини.

Боярська змова, через яку загинув у квітні 1340 р. галицько-волинський князь Юрій II Болеслав, стала сво­єрідним сигналом до нового вторгнення Польщі в україн­ські землі. Експансія здійснювалася під прикриттям гас­ла захисту католиків Галичини. Захопивши Львів та пограбувавши княжий палац на Високому Замку, польсь­кий король Казимир III готував розширенню агресії з ме­тою оволодіння землями краю. У відповідь на такі зухва­лі дії поляків місцеве населення підняло повстання, на чолі якого став боярин Дмитро Дедько. Повстанці не тіль­ки визволили власні .землі, а й, запросивши на допомогу татар, спустошили територію Польщі аж до Вісли. Про­тистояння закінчилося компромісом: Казимир ІІІ був зму­шений визнати Дедька правителем Галичини, а той — формальне верховенство польського короля. На деякий час на теренах колишнього Галицько-Волинського кня­зівства виникли два державних утворення: Волинське кня­зівство, на чолі якого стояв князь литовського поводження Любарт (Дмитро) Гедемінович і олігархічна боярська автономна республіка у Галичині, лідером якої був управи­тель і староста Руської землі Дмитро Дедько.

Смерть 1344 р. Дмитра Дедька стала приводом для активізації боротьби Польщі, Угорщини та Литви за спадщину Галицько-Волинського князівства. Уклавши мир з хрестоносцями, домігшись нейтралітету Золотої Орди, Ка­зимир III розпочав 1349 р. другу широкомасштабну експансію в українські землі. З Ідеологічним підґрунтям вторгнення стало поширення католицизму на Схід, саме тому король проголосив себе «щитом християнства», а завойовницький напад називав хрестовим походом проти язичників-литовців та схизматиків-православних.

У 1366 р. після тривалого збройного протистояння, під час якого Польщу підтримувала Угорщина, а Литву — місцеве українське населення, польська держава підпорядкувала собі Галичину і частину Волині. Внаслідок експансії до коронних польських земель було доточено майже 52 тис. км2 із населенням 200 тис. осіб, що збіль­шило територію Польщі майже в 1,5 paза.

Польське проникнення в українські землі кардиналь­но відрізнялося від литовського: польський уряд з само­го початку утвердження в цьому регіоні намагався зро­бити його своєю провінцією, нав'язати польське право та адміністративну систему, витіснити православ'я шляхом утвердження католицизму, що викликало опір та проти­дію місцевого населення.

Черговий історичний поворот у долі Галичини стався 1370 p., коли після смерті Казимира внаслідок династич­ної угоди цей край перейшов під владу Угорщини. Однак після укладення Кревської унії (1385) Польща знову наби­рає силу і 1387 р. остаточно приєднує Галичину до своїх володінь. Розпочинаються ополячення та окатоличення. На галицьких землях утворюється Руське воєводство, яке згодом перетворилося на провінцію Польського королівства. Латина стає офіційною мовою, всі привілеї та права надаються винятково польській шляхті та католицькому населенню. Ці обставини підштовхнули частину галиць­ких бояр до прийняття католицизму, який давав змогу отримати рівний з поляками правовий статус.

Кревська унія стала першою спробою Польщі погли­нути Велике князівство Литовське, проте активний опір литовської, української та білоруської знаті зашкодив вті­ленню цього задуму. Опозицію очолив литовський князь Вітовта, але і йому після нищівної поразки від татар 1399 р. довелося дати клятву на вірність Ягайлові. У 1401 р. він підписує договір, відповідно до якого великокняжа вла­да в Литві та землі, у тому числі українські, після смерті Вітовта мусили повернутись Ягайлові.

Участь у переможній битві під Грюнвальдом суттєво укріпила політичні позиції Великого князівства Литов­ського Польща, не бажаючи розриву польсько-литовсь­кої унії, пішла на певні поступки Литві. У 1413 р. в м. Городлі між польським королем Ягайлом і великим князем литовським Вітовтом було укладено Городельську унію. Згідно з нею Польща змушена була визнати право на існування політичне самостійного Великого кня­зівства Литовського, українські землі після смерті Ві­товта не мали переходити під владу польського короля, як це свого часу передбачалось Віденською унією, а за­лишалися у складі Литовської держави. Проте Польща не відмовлялася від поглинання Великого князівства Ли­товського, вона лише змінила тактичну лінію. Багато­річні намагання через зовнішній тиск розширити сферу польського впливу на литовські території поступилися місцем спробі вирішити цю проблему іншим способом, із середини — через литовську еліту. Саме тому однією з умов Городельської унії було зрівняння в правах шлях­ти католицького віросповідання Королівства Польсько­го та Великого князівства Литовського. Литовські феодали-католики на противагу православним отримали пра­во повністю розпоряджатися своїми земельними воло­діннями (до цього їхнє землеволодіння мало умовний характер), обійми и державні посади. Отже, унія, за­бивши два клини - між православними та католицьки­ми феодалами, між православними народними масами й окатоличеною знаттю Великого князівства Литовсько­го, спричинила в українських землях глибокий розкол, посилила соціальний та національно-релігійний гніт.

Сторінки: 1 2 3 4 5